Розділ 16

_Київ. Травень._
Соломія не була в Києві чотири місяці, і місто здалося чужим. Галасливим, брудним, холодним — навіть весняне сонце не могло його зігріти. Вона стояла біля колишньої квартири — тієї самої, через яку тепер ішла війна — і відчувала тільки порожнечу.
Колись це було її домом. Тепер — просто будівлею.
Зустріч з Максимом вона призначила в нейтральному місці — кав'ярні в центрі. Прийшла на п'ятнадцять хвилин раніше, замовила каву, сіла за столик біля вікна. Намагалася дихати рівно, заспокоїти серце, що калатало занадто швидко.
Максим з'явився точно вчасно. Виглядав так само — високий, худорлявий, у дорогому костюмі, з тією зверхньою усмішкою, яка колись здавалася впевненістю, а тепер — просто зарозумілістю.
Він сів навпроти, замовив еспресо, потім нарешті подивився на неї.
— Соломіє, — сказав він, наче вони вчора бачилися. — Добре виглядаєш. Карпати тобі пасують.
— Що тобі треба, Максиме? — вона не збиралася грати в ігри.
— Прямо до справи. — Він усміхнувся. — Ну добре. Я хочу справедливості.
— Справедливості? — Соломія ледь не засміялася. — Ти зрадив мене публічно, принизив перед усіма, а тепер говориш про справедливість?
— Я зробив помилку, — визнав він легко, наче говорив про забуту парасольку. — Але це не означає, що я маю втратити все. Квартира — це мої гроші теж.
— Ти вклав у ремонт, — Соломія нахилилася вперед. — Але квартира куплена на мої кошти. Моє ім'я в документах. Юридично вона моя.
— Юридично — можливо, — Максим відхлебнув еспресо. — Але є таке поняття, як цивільний шлюб, спільне майно. Мій адвокат каже, що у мене є шанси.
— Ти не хочеш грошей, — Соломія дивилася на нього, і раптом усе стало кришталево ясно. — Це не про гроші. Це про те, щоб зіпсувати мені життя.
Щось промайнуло в його очах — задоволення? — перш ніж він знову надів маску байдужості.
— Не драматизуй. Я просто хочу те, що належить мені.
— І Ігор Мельник? — вона кинула ім'я, як карту на стіл. — Твій колишній колега, який зараз працює в адміністрації Яворова і блокує мій проєкт?
Максим здригнувся — ледь помітно, але достатньо.
— Не знаю, про що ти.
— Ти брешеш, — Соломія відкинулася на спинку стільця. — Завжди брехав. Просто я раніше не помічала. Скажи мені правду, Максиме. Чого ти насправді хочеш?
Він довго дивився на неї, і маска поволі спадала. Те, що з'явилося під нею, було неприємним — образа, злість, уразливе чоловіче его.
— Ти зробила мене посміховиськом, — нарешті сказав він тихо, але з отрутою. — Зникла після корпоративу, не відповідала на дзвінки, просто пропала. А потім я дізнаюся з соцмереж, що ти заручилася. З якимось провінційним кухарем. Через чотири місяці після нас!
— Після нас не було нічого, — холодно відповіла Соломія. — Ти сам все зруйнував тієї ночі.
— Це була помилка! — підвищив голос Максим, і кілька людей у кав'ярні обернулися. Він стишив тон. — Одна помилка. Ми були разом три роки, Соломіє. Три роки! І ти викинула все через один дурний промах?
— Дурний промах? — Соломія відчула, як гнів піднімається всередині. — Ти трахався з моєю колегою півроку. Півроку ти брехав мені щодня. А потім зізнався перед усім офісом, наче це комедійне шоу. І ти називаєш це помилкою?
— Я був п'яний...
— Ти був собою, — перебила Соломія. — Нарешті показав справжнього себе. І знаєш що? Я вдячна. Бо інакше могла б витратити ще роки на тебе.
Максим стиснув щелепи, і Соломія побачила, що вона влучила в ціль.
— Отже, що тепер? — запитав він. — Ти щаслива зі своїм провінційним коханцем? Граєш в архітектора в забитому селі? Скільки це триватиме, Соломіє? Місяць? Два? Поки не набридне?
— Це вже триває чотири місяці, — спокійно відповіла Соломія. — І буде тривати решту життя. Тому що я знайшла те, чого ніколи не мала з тобою.
— Що саме? — насміхливо запитав Максим.
— Любов. Справжню любов. — Вона подивилася йому в очі. — І розумієш, в чому різниця між тобою і Ярославом? Він не боїться, що я сильна. Не намагається мене применшити, щоб сам здаватися більшим. Він надихає мене бути кращою. А ти... ти завжди тягнув вниз.
Максим відкинувся на спинку стільця, і його обличчя стало кам'яним.
— Гарна промова. Дуже зворушлива. Але це не змінює факту — ти винна мені гроші.
— Я не винна тобі нічого, — Соломія підвелася. — Але знаєш що? Візьми квартиру. Продавай її, роби що хочеш. Мені не треба нічого, що пов'язане з тобою.
— Що? — він здивовано підвів брови.
— Ти правильно почув. Квартира твоя. Я відмовляюся від неї. Мій адвокат підготує документи. — Вона нахилилася до нього. — Але Ігора Мельника ти прибереш від мого проєкту. Сьогодні ж. Інакше я піду до поліції і розповім про твою маленьку схему. Корупція чиновників — серйозна справа.
— У тебе немає доказів, — але в його голосі з'явилася невпевненість.
— Ще немає, — усміхнулася Соломія. — Але я знайду. І ти знаєш, що я знайду. Бо я наполеглива, коли треба. Ти ж сам завжди на це скаржився.
Вона випрямилася, взяла сумку.
— Прощавай, Максиме. Сподіваюся, ти знайдеш те, що шукаєш. Хоча боюся, що ти сам не знаєш, що це.
Вона пішла, не озираючись. Серце калатало, руки тремтіли, але всередині було полегшення. Наче вона скинула вантаж, який несла роками.
За кав'ярнею Соломія зупинилася, дістала телефон і зателефонувала Ярославу.
— Ну? — його голос був напруженим. — Як пройшло?
— Я віддала йому квартиру, — просто сказала вона.
— Що?! Соломіє...
— Мені не треба нічого з того життя, — перебила вона. — Квартира — це камінь на шиї, прив'язка до минулого. Нехай бере. Але я сказала йому забрати Мельника від проєкту.
— І він погодився?
— Не знаю, — зізналася Соломія. — Але я думаю, що так. Він зрозумів, що я більше не боюся його. А коли зникає страх, зникає і влада.
Ярослав засміявся — тепло, з гордістю.
— Боже, я так тебе люблю. Ти неймовірна.
— Я знаю, — Соломія усміхнулася. — Забирай мене звідси. Я повертаюся додому.
— Вже їду.