Розділ 14

_Квітень. Два тижні після заручин._
Ранок почався з телефонного дзвінка, який Соломія не очікувала.
— Соломіє Захарченко? — незнайомий чоловічий голос.
— Так, слухаю.
— Максим Дроздов, адвокат. Представляю інтереси пана Максима Коваленка. Ви його знаєте?
Соломія завмерла, телефон майже випав з руки. Максим. Її колишній. Той, від якого вона втікала чотири місяці тому.
— Знаю, — обережно відповіла вона. — Що йому треба?
— Квартира на Хрещатику, яку ви придбали разом три роки тому. Мій клієнт вважає, що має право на половину вартості, оскільки вкладав кошти в ремонт та обладнання.
— Що? — Соломія не повірила своїм вухам. — Квартира оформлена на мене. Це моя власність.
— Але ремонт було зроблено на спільні кошти, — голос адвоката був холодним, професійним. — У мого клієнта є чеки, підтвердження переказів. Він готовий вирішити це мирно — ви виплачуєте йому компенсацію, або продаєте квартиру і ділите кошти пополам.
— Це абсурд, — Соломія відчула, як гнів піднімається всередині. — Він зрадив мене. Публічно принизив. А тепер ще й хоче грошей?
— Емоційна складова нас не цікавить, — відрізав адвокат. — Тільки юридична. У вас є три дні подумати. Потім ми подаємо до суду. Гарного дня.
Він поклав трубку, залишивши Соломію тремтіти від обурення та шоку.
Коли Ярослав приїхав увечері, вона все ще була на нервах. Розповіла йому, і бачила, як його обличчя темнішає.
— Він не має права, — Ярослав ходив по кухні, стиснувши кулаки. — Квартира твоя. Він не може просто прийти через чотири місяці і вимагати гроші.
— Але він має чеки, — Соломія сиділа за столом, тримаючи чашку чаю, що вже давно охолола. — Якщо справді вкладав гроші в ремонт... юридично він може мати підстави.
— То що ти зробиш?
— Не знаю, — зізналася вона. — Квартира коштує багато. Половина — це сума, яку я не можу виплатити просто так. А продавати... я не хочу продавати. Це моє. Я заробляла на неї роками.
— Візьми адвоката, — порадив Ярослав. — Хай юристи розбираються. Не даймо йому тебе залякати.
Соломія кивнула, але всередині все стискалося. Вона думала, що Максим залишився в минулому. Виявляється, минуле може повернутися в найнесподіваніший момент.
---
Наступного дня з'явилася нова проблема. Соломія приїхала до садиби і побачила, що частина огорожі зламана, а на воротах — червона печатка з написом: "НЕЗАКОННЕ БУДІВНИЦТВО. ПРИПИНИТИ РОБОТИ".
— Що за чорт? — вона вискочила з машини, підбігла ближче.
Петро вже стояв біля воріт з якимся документом у руках.
— Соломійко, тут проблема, — його обличчя було похмурим. — Хтось подав скаргу до місцевої адміністрації. Кажуть, що реконструкція ведеться без належних дозволів.
— Як без дозволів? — Соломія вихопила документ, почала читати. — У мене є всі дозволи! Роман оформив все ще в січні!
— Тут написано, що один з дозволів — на зміну призначення будівлі з житлової на комерційну — не відповідає нормам. Треба перероблювати документацію і подавати заново.
— Це займе місяці! — Соломія відчула, як паніка починає підступати. — Інвестор не чекатиме. Перші резиденти мають приїхати в червні!
— Я знаю, доню, — Петро поклав руку їй на плече. — Але закон є закон. Треба розбиратися.
Соломія зателефонувала Роману. Той був здивований не менше за неї.
— Це неможливо, — сказав він. — Я особисто перевіряв всі документи. Все було чисто.
— То чому тепер кажуть інше?
— Зачекайте, я з'ясую. Дам вам знати через годину.
Через годину він передзвонив, і голос у нього був напружений.
— У нас проблема. Виявляється, місцевий радник, який має підписувати такі дозволи, змінився два тижні тому. Новий — молодий амбітний хлопець на ім'я Ігор Мельник. Він переглядає всі недавні рішення попередника, шукає порушення.
— І знайшов у нас?
— Технічно — так. Є одна формальність, яку не дотримали. Нічого серйозного, але достатньо, щоб зупинити роботи.
— Що робити?
— Йти до нього, говорити. Спробувати домовитися. Я можу поїхати з вами завтра.
Але Соломія відчувала, що щось тут не так. Занадто багато збігів — спочатку Максим із його вимогами, тепер це. Наче хтось цілеспрямовано намагався їй нашкодити.
Увечері, коли вона розповіла про все Ярославу, він довго мовчав, обдумуючи.
— Цей Ігор Мельник, — нарешті сказав він. — Я чув це ім'я. Він не місцевий. Приїхав з Києва півроку тому, влаштувався в адміністрацію. Амбітний, говориш?
— Так сказав Роман.
— Я поговорю з людьми, — Ярослав підвівся. — З'ясую, що за тип. Може, просто хоче показати себе, а може...
— А може, хтось його підкупив, — закінчила Соломія. — Щоб нашкодити мені.
Вони подивилися одне на одного, і в повітрі повисло невисловлене підозріння. Хто міг це зробити? І чому?