Розділ 13

_Три місяці потому. Березень._
Соломія стояла на сходах відновленої садиби і дивилася на результати трьох місяців безперервної роботи. Дах був новий, міцний, покритий традиційною черепицею. Вікна замінені — дерев'яні рами, але з сучасним склопакетом всередині. Стіни відремонтовані, пофарбовані в теплий медовий колір. Тераса, про яку вона мріяла, обіймала будинок з трьох боків.
Сад почав оживати — перші квіти пробивалися крізь останній сніг, дерева набубнявіли бруньками. Невеликий ставок, який вони викопали з Ярославом і Петром, наповнився талою водою і тепер відбивав небо.
— Приголомшливо, — сказав Роман Коваль, інвестор, що стояв поруч. — Навіть краще, ніж на кресленнях.
— Ще не закінчено, — Соломія показала на список у руках. — Внутрішня обробка займе ще місяць. Потім меблі, декор. До літа має бути готово повністю.
— І ви впевнені, що хочете відкрити тут творчу резиденцію? — Роман оглянув територію. — Це ризик. Не всі митці захочуть їхати в Карпати працювати.
— Захочуть, — упевнено сказала Соломія. — Тут особлива атмосфера. Тиша, краса, натхнення. Письменники, художники, архітектори — всі, кому потрібен простір для творчості. Ми даємо їм дім на тиждень, два, місяць. А вони створюють. І ділятся з місцевою громадою — майстер-класи, лекції, виставки.
— Соціальний проєкт із культурним підтекстом, — кивнув Роман. — Це може спрацювати. Особливо якщо стаття в архітектурному журналі вийде, як обіцяли.
— Вийде наступного місяця, — Соломія усміхнулася. — Даринка показувала макет. Обкладинка, шість сторінок фото, інтерв'ю. Заголовок: "Повернення додому: як київська архітекторка знайшла себе в Карпатах".
— Гарний піар, — схвально сказав Роман. — Добре. Я переказую другий транш фінансування. Продовжуйте в тому ж дусі.
Коли він поїхав, Соломія зайшла всередину. Хата пахла свіжою фарбою та деревом. У великій кімнаті, яка колись була вітальнею, тепер розміщувалася майстерня — великі столи, мольберти, полиці для матеріалів. У кімнатах нагорі — чотири спальні для резидентів, кожна з власною ванною.
А в окремому флігелі, який вони відбудували з нуля — її дім. Невеликий, затишний, зі студією для креслень, спальнею з видом на гори і кухнею, де вона і Ярослав проводили вечори, готуючи разом і плануючи майбутнє.
Телефон задзвонив. Ярослав.
— Привіт, красуня. Як зустріч з інвестором?
— Добре. Він схвалив все, дає другий транш.
— Чудово! Святкуємо сьогодні?
— Святкуємо, — Соломія усміхнулася. — Ти готуєш?
— Уже готую. Приходь о сьомій. І Соломіє?
— Так?
— Одягни ту сукню. Ту, синю, яку я купив тобі минулого тижня.
— Ярославе, це занадто елегантно для звичайної вечері...
— Це не звичайна вечеря, — в його голосі було щось таємниче. — Довірся мені.
Він положив трубку, залишивши Соломію з міліоном запитань і метеликами в животі.
О сьомій вона підійшла до його будинку — невеликого, але затишного, який він купив після повернення до містечка. Двері відчинилися до того, як вона встигла постукати.
Ярослав стояв на порозі в костюмі — темному, ідеально скроєному, з білою сорочкою без краватки. Волосся зачесане назад, щетина охайно підстрижена. Він виглядав так, що в Соломії перехопило дихання.
— Ти... вау, — вона не знайшла слів.
— Ти теж, — його погляд ковзнув по ній — синя сукня ідеально сиділа, підкреслювала фігуру, доходила до колін. — Прекрасна.
Він взяв її за руку, провів всередину. Будинок був освітлений свічками — десятками свічок, що створювали м'яке, інтимне світло. На столі — вишукана сервіровка, вино в келихах, троянди в вазі.
— Ярославе, що все це? — прошепотіла Соломія.
— Святкування, — він підвів її до столу, відсунув стілець. — Три місяці з того дня, як ти сказала, що залишаєшся. Три місяці, які змінили моє життя.
Вечеря була ідеальною — кожна страва, шедевр. Тартар із лосося, крем-суп з артишоків, філе міньон із трюфельним соусом, шоколадний фондан на десерт. Вони їли повільно, розмовляли, сміялися, ділилися мріями.
— Пам'ятаєш, як ми вперше зустрілися? — запитав Ярослав, наливаючи їй вина. — Ти майже з'їхала з дороги, а я був таким грубим.
— Ти був правий, — Соломія засміялася. — У мене була літня гума. І я їхала як божевільна.
— А я подумав — ось вона, міська панянка, яка не знає, куди потрапила. — Він усміхнувся. — І уявити не міг, що ця панянка перевере моє життя догори дриґом.
— Я теж не уявляла, — тихо сказала Соломія. — Думала, що приїхала втекти. А виявляється, їхала до дому.
Після вечері він підвівся, простягнув їй руку.
— Прогуляємося?
Вони вийшли на терасу. Березневе повітря було прохолодним, але свіжим, з ароматом весни. Зірки висіли низько, яскраві. Десь далеко кричав птах.
Ярослав обійняв її ззаду, поклав підборіддя їй на плече.
— Соломіє, — почав він, і щось у його голосі змусило її серце битися швидше. — Останні три місяці були найщасливішими в моєму житті. Ти дала мені те, що я думав втратив назавжди — надію. Віру. Любов.
Він відпустив її, відступив. Соломія обернулася і завмерла.
Ярослав стояв на одному коліні. У руках тримав маленьку оксамитову коробочку.
— Я знаю, що це швидко, — продовжував він, дивлячись їй в очі. — Знаю, що ми разом всього три місяці. Але іноді не треба років, щоб зрозуміти — ось вона, людина, з якою хочеш прожити решту життя. — Він відкрив коробочку, і Соломія побачила кільце — простий, але елегантний дизайн, з невеликим діамантом. — Соломіє Захарченко, ти зробиш мене найщасливішою людиною на світі, якщо станеш моєю дружиною. Вийдеш за мене?
Соломія стояла, не в силах ворухнутися, дихати, думати. Сльози текли по щоках, але вона не відчувала їх. Відчувала тільки любов — величезну, всеохопну, абсолютну.
— Так, — прошепотіла вона. — Так, так, тисячу разів так!
Він підвівся, одягнув кільце їй на палець — ідеально підходило — і поцілував її. Довго, глибоко, з усією пристрастю та ніжністю, на яку був здатний.
— Я люблю тебе, — прошепотів він, коли відірвався. — Люблю так сильно, що іноді важко дихати.
— І я тебе, — відповіла Соломія, дивлячись на кільце, що блищало на її пальці. — Завжди буду любити.
Вони стояли на терасі, обійнявшись, дивлячись на зірки. І Соломія знала — це тільки початок. Початок нового життя, нової історії, нового щастя.
Вона приїхала сюди зламаною, втікаючи від болю. А знайшла любов, дім і саму себе.
І це було найкращим подарунком, який могла їй дати доля.