Розділ 12

Тридцять перше грудня. Новорічна ніч.
Соломія прокинулася одна — Ярослав поїхав до ресторану рано вранці, залишивши записку на подушці:
_"Доброго ранку, моя красуня. Сьогодні великий день. Не нервуй, все буде ідеально. Побачимося ввечері. Я люблю тебе. Я."_
Останні три слова вдарили, як грім серед ясного неба. Він ніколи раніше не казав цього. Вона теж не казала. Вони обережно обходили це слово, наче воно могло все зруйнувати.
Соломія притиснула записку до грудей і усміхнулася крізь сльози. Вона теж любила його. Може, це було божевілля — любити когось після двох тижнів. Але серце не рахує дні. Воно просто відчуває.
День пройшов у вихорі останніх приготувань. О другій почали прибувати перші відвідувачі — сім'ї з дітьми, пари, літні люди. До четвертої площа була переповнена — не тільки місцеві, а й гості з сусідніх містечок, туристи.
Соломія стояла збоку, спостерігаючи, і серце наповнювалося гордістю. Діти катаалися на каруселях, сміялися біля шоколадного фонтану. Дорослі ходили між будочками, купували сувеніри, п'ють гаряче вино. Хор співав колядки на імпровізованій сцені, і голоси зливалися в чисту, прекрасну гармонію.
А ялинка — велика, пишна, вся в вогнях — сяяла так, що було видно за кілька кілометрів.
— Ти зробила диво, доню, — Марічка з'явилася поруч, теж дивлячись на натовп. — Таке свято ми не мали років двадцять.
— Це не тільки я, — Соломія похитала головою. — Це всі разом.
— Але ти надихнула, — Марічка поклала руку їй на плече. — Ти повернула містечку віру, що ми можемо щось створити. Що ми не просто маленьке забуте місце, а громада, яка має силу.
Соломія подивилася на жінку і побачила в її очах щирість, теплоту. І раптом зрозуміла — це те, чого їй не вистачало в Києві. Не грошей, не престижу. А спільноти. Відчуття, що вона частина чогось більшого.
О шостій почався концерт. Діти виступали з вертепом, танцювальний колектив показував гуцульські танці, місцевий гуморист розповідав анекдоти, від яких натовп ревів зі сміху. А між виступами Ярослав із командою роздавали їжу — пахуче, гаряче, таке смачне, що люди повертаалися по добавку.
Соломія бачила Ярослава в будочці — він працював без зупинки, обслуговував, усміхався, жартував із відвідувачами. І навіть звідти, з відстані, вона відчувала зв'язок між ними. Він відчув її погляд, обернувся, і їхні очі зустрілися через натовп. Посмішка, яку він їй подарував, варта була всього.
О дев'ятій з'явилася Даринка з фотоапаратом.
— Дозволите зробити кілька знімків? — запитала вона. — Це має бути в статті. Архітектор серед свого творіння.
Соломія погодилася, і наступні півгодини позувала на тлі ялинки, будочок, натовпу. Даринка була професіоналом — ставила так, щоб світло падало ідеально, ловила моменти, коли Соломія розмовляла з дітьми, сміялася з місцевими.
— Це буде обкладинка, — сказала Даринка, показуючи одне з фото. — Ви на тлі ялинки, з тим щасливим виразом обличчя. Ідеальна історія про повернення до коріння.
— Я ще не впевнена, що повернулася, — тихо сказала Соломія.
— Але ви тут, — Даринка підвела брови. — І судячи з того, як ви дивитеся на того чоловіка біля будочки з їжею, у вас є вагома причина залишитися.
Соломія заліпилася, і Даринка засміялася.
— Не хвилюйтеся, це не потрапить у статтю. Але як жінка жінці — не втрачайте його. Чоловіки, які дивляться на вас так, як він дивиться на вас, трапляються раз у житті.
О одинадцятій натовп став ще більшим. Здавалося, все містечко і половина сусідніх зібралися на площі. Діти бігали з бенгальськими вогнями, дорослі піднімали келихи, сміялися, співали. Атмосфера була магічною — щастя, надія, відчуття, що все можливо.
За п'ятнадцять хвилин до опівночі Ярослав нарешті зміг відірватися від роботи. Він знайшов Соломію в натовпі, підійшов ззаду, обійняв за талію.
— Привіт, — прошепотів їй на вухо.
— Привіт, — вона відкинула голову на його плече. — Втомився?
— Виснажений. Але щасливий. — Він розвернув її до себе. — Дивись, що ти створила.
Вони дивилися на площу разом — на людей, на вогні, на ялинку, що сяяла в центрі. І Соломія відчула, що це найкращий момент у її житті. Не тому що все було ідеально. А тому що вона була тут, з людиною, яку любила, оточена людьми, які прийняли її як свою.
— Дві хвилини до опівночі! — закричав хтось зі сцени.
Натовп загомонів, діти загукали. Ярослав притягнув Соломію ближче.
— Одна хвилина!
— Ярославе, — прошепотіла Соломія, дивлячись йому в очі. — Я теж люблю тебе.
Його обличчя засяяло.
— Скажи ще раз.
— Я люблю тебе, — повторила вона, голосніше. — Люблю.
— Тридцять секунд!
Він поцілував її — довго, глибоко, не звертаючи уваги на людей навколо.
— Десять! Дев'ять! Вісім!
Натовп почав рахувати разом.
— Сім! Шість! П'ять!
Ярослав і Соломія відірвалися, дивлячись одне на одного.
— Чотири! Три! Два!
— З Новим роком, моя любов, — прошепотів він.
— Один! З Новим роком!
Площа вибухнула оплесками, вигуками, сміхом. У небо полетіли феєрверки — яскраві, різнокольорові, що малювали візерунки на чорному оксамиті ночі. Люди обіймалися, цілувалися, вітали одне одного.
А Соломія і Ярослав стояли, обійнявшись, дивлячись на феєрверки, і в цей момент все здавалося можливим. Всі страхи відступили. Залишилася тільки любов, тільки надія, тільки відчуття дому.
— Залишся, — прошепотів Ярослав їй на вухо. — Будь ласка, залишся.
І Соломія, дивлячись на небо, що палало вогнями, дивлячись на містечко, яке стало її, усміхнулася крізь сльози щастя.
— Так, — прошепотіла вона. — Я залишуся.
Він підхопив її на руки, закружляв, і вона сміялася — вільно, щасливо, як давно не сміялася. Навколо вибухали феєрверки, грала музика, люди святкували. А вони були в центрі всього цього — двоє людей, які знайшли одне одного в найнесподіваніший момент, у найнесподіванішому місці.
— Я люблю тебе, — сказав він знову, опускаючи її.
— І я тебе, — відповіла вона. — Завжди буду любити.
І коли вони цілувалися під феєрверками, під зірками, оточені радістю та святом, Соломія знала — вона нарешті додому. Не до будівлі, не до міста. А до себе. До життя, яке належить їй. До любові, яку заслуговує.
І це був найкращий подарунок, який могла дати їй доля.