Розділ 11

Тридцяте грудня. День до Нового року.
Містечко прокинулося у передсвятковій метушні. На площі встановлювали останні деталі — сцену для концерту, лавки для глядачів, звукову апаратуру. Ярослав із командою з ресторану привозив продукти, розставляв обладнання в будочках. Діти бігали навколо, заважаючи дорослим, але всі тільки сміялися.
Соломія перевіряла кожен елемент за своїм списком. Освітлення — працює. Будочки — готові. Ялинка — сяє. Декорації — на місцях. Все було ідеально, але вона не могла розслабитися. Відчувала напругу між лопатками, ком у горлі.
— Ти занадто напружена, — Марічка підійшла з чашкою гарячого чаю. — Випий. Все буде добре.
— А якщо ні? — Соломія взяла чашку, вдячна за тепло. — Якщо щось піде не так?
— То піде не так, — Марічка знизала плечима. — І ми виправимо. Життя ж таке, доню. Не можна все проконтролювати. Треба довіряти.
Довіряти. Соломія майже забула, як це робиться.
Пополудні почали приїжджати артисти — місцевий хор, танцювальний колектив, діти з вертепом. Соломія координувала репетиції, перевіряла звук, розв'язувала дрібні конфлікти. Вона була у своїй стихії, але частина розуму весь час думала про листа від інвестора, про візитку Даринки, про розмову з Ярославом.
Увечері, коли основна робота була завершена, вона знайшла Ярослава в одній з будочок. Він розкладав посуд, перевіряв обладнання, і на його обличчі була та зосередженість, яку вона полюбила.
— Привіт, — тихо сказала вона.
Він обернувся, і обличчя миттєво м'якшало.
— Привіт. Як справи?
— Добре. Усе готово. — Вона підійшла ближче. — Ярославе, мені треба тобі щось сказати.
Щось у її тоні змусило його випрямитися, відкласти те, що тримав у руках.
— Що сталося?
— Вчора я отримала листа, — Соломія дістала конверт з кишені. — Від інвестора. Вони шукають архітектора для проєкту з реконструкції садиб у Карпатах. Довгостроковий проєкт, можна працювати тут.
Ярослав узяв листа, прочитав. Коли підвів погляд, в його очах було щось, що вона не могла розшифрувати.
— Це ж чудово, — сказав він, але голос був напруженим. — Саме те, про що ти думала.
— Так, — Соломія зробила крок ближче. — І ще редактор архітектурного журналу хоче зробити статтю про мене. І раптом у мене є вибір, розумієш? Реальний вибір. Не втеча, а вибір.
— І що ти вирішила? — він дивився на неї, і Соломія бачила страх у його очах. Страх, що вона поїде. Страх, що залишиться з неправильних причин.
— Я... — вона замовкла, шукаючи слова. — Я боюся, Ярославе. Боюся, що якщо залишуся, то через тебе, а не через себе. Боюся, що це буде помилкою, і я втечу знову. Боюся, що зіпсую все, що ми маємо.
Він підійшов до неї, взяв за плечі.
— Соломіє, слухай мене уважно. Я хочу, щоб ти залишилася. Боже, як я цього хочу. Але не заради мене. Якщо ти залишишся, то має бути тому, що ти знайшла тут щось своє. Свою роботу, свій простір, своє життя. Я можу бути частиною цього, але не причиною.
— Але я не знаю, чи достатньо в мені сил будувати все з нуля, — прошепотіла вона, відчуваючи, як сльози наповнюють очі. — У Києві я знаю, як все працює. Тут... тут все невідоме.
— І саме тому це варте того, — він притягнув її до себе, обійняв міцно. — Все найцінніше в житті страшне, Соломіє. Страшно кохати після зради. Страшно довіряти після болю. Страшно починати все з початку. Але якщо не ризикнути, ніколи не дізнаєшся, якою могла бути твоє життя.
Вона заплакала — перший раз по-справжньому з того дня, як приїхала сюди. Всі емоції, які тримала всередині — біль, страх, надія, любов — вилилися. А Ярослав просто тримав її, гладив по волоссю, шептав щось заспокійливе.
Коли вона нарешті заспокоїлася, він обережно відсунув її від себе, витер сльози з її щік.
— Знаєш, що? — сказав він. — Не приймай рішення зараз. Зустрінь Новий рік. Побудь на святі, яке ти створила. Поговори з інвестором, дай інтерв'ю журналу. А потім, коли пил осяде, вирішиш. І що б ти не вирішила — я прийму це.
— Обіцяєш? — її голос тремтів.
— Обіцяю, — він поцілував її в чоло. — Але Соломіє?
— Так?
— Я буду боротися за нас. Не агресивно, не нав'язливо. Але я покажу тобі, чому варто залишитися. Покажу, яким може бути життя тут. А потім — вирішиш сама.
Вона кивнула, не в силах говорити. Він обійняв її знову, і вони стояли так у майже порожній будочці, поки надворі сутеніло і містечко готувалося до найважливішої ночі року.