Розділ 10

Двадцять дев'яте грудня. До Нового року залишалося два дні, і містечко вирувало останніми приготуваннями. Площа перетворилася на казку — велика ялинка сяяла тисячами вогнів, дерев'яні будочки були пофарбовані та прикрашені, гірлянди створювали тепле світло, що робило все магічним.
Соломія стояла посеред площі, дивилася на свою роботу і не могла повірити, що все це реальність. Місяць тому вона плакала в київській квартирі, відчуваючи себе зламаною. А зараз створила щось прекрасне, щось, що принесе радість сотням людей.
— Приголомшливо, — почувся голос позаду.
Вона обернулася. До неї підходила жінка років сорока, в елегантному пальто та дорогих чоботях. Обличчя було знайоме, але Соломія не могла згадати звідки.
— Дякую, — обережно відповіла вона.
— Даринка Левицька, — жінка простягнула руку. — Ми зустрічалися кілька років тому на архітектурній конференції в Києві. Ви робили презентацію про сучасну інтерпретацію традиційної архітектури.
Соломія пригадала — висока жінка з гострими питаннями та проникливим поглядом. Редактор одного з провідних архітектурних журналів.
— Звісно, пані Даринко. Що привело вас до Яворова?
— Батьки тут живуть, приїхала на свята. — Даринка оглянулася навколо, і в її очах було схвалення. — І уявіть моє здивування, коли я бачу таке. Хто проєктував?
— Я, — просто відповіла Соломія.
— Ви? — Даринка підвела брови. — Соломіє Захарченко, яка працювала в одній з найпрестижніших студій Києва, проєктує новорічні прикраси для маленького містечка?
Був якийсь осудливий тон у цих словах, який укусив.
— Я вже не працюю в тій студії, — холодно відповіла Соломія. — І так, я проєктую для містечка. Це моє містечко.
— Цікаво, — Даринка дістала телефон, зробила кілька фотографій. — Можу я взяти у вас інтерв'ю? Для журналу. Історія про талановитого архітектора, який повертається до коріння, створює для спільноти, а не для корпорацій — це цікава тема зараз.
Соломія хотіла відмовитися. Але щось зупинило її. Якщо вона справді розглядала можливість залишитися тут, їй потрібна була репутація, портфоліо, публічність.
— Добре, — сказала вона. — Але тільки після свята. Зараз ще багато роботи.
— Звісно. Я в містечку до п'ятого січня. — Даринка дала їй візитку. — Зв'яжіться, коли будете готові.
Коли вона пішла, Соломія стояла, дивлячись на візитку. Це був знак? Можливість? Або просто випадковість?
— Хто це була? — запитав Ярослав, з'являючись поруч з двома келихами гарячого вина.
— Редактор архітектурного журналу, — Соломія взяла келих, вдячна за тепло. — Хоче зробити статтю про мене.
— Це ж чудово! — він усміхнувся.
— Чи ні? — Соломія глянула на нього. — Якщо стаття вийде, мене помітять. Інші студії можуть запропонувати роботу. В Києві, в Львові, можливо навіть за кордоном.
Посмішка зникла з його обличчя.
— І це погано?
— Не знаю, — чесно відповіла вона. — Місяць тому це було б моєю мрією. Зараз... зараз я не впевнена, чого хочу.
Він обійняв її за плечі, притягнув до себе.
— Тоді дай собі час зрозуміти. Не приймай рішень, поки не будеш готова.
Вони стояли так, дивлячись на площу, що оживала під їхніми руками, і Соломія відчувала, як щось всередині неї зсувається, змінюється. Наче тектонічні плити, які рухалися повільно, але неминуче.
Увечері того дня, коли Соломія повернулася додому, на столі лежав конверт. Почерк на ньому був незнайомий. Вона відкрила і знайшла листа:
_"Дорога Соломіє,_
_Пишу Вам з проханням про допомогу. Мене звати Роман Коваль, я представляю інвестиційну групу, яка займається розвитком туристичної інфраструктури в Карпатах. Ми шукаємо талановитих архітекторів для проєкту з реконструкції старовинних садиб під гостьові будинки._
_Марічка Гаврилюк розповіла нам про Вас і Вашу роботу над новорічним оформленням. Ми були б зацікавлені познайомитися і обговорити можливу співпрацю. Проєкт довгостроковий, з можливістю роботи віддалено або переїздом до регіону._
_Якщо Вам цікаво, прошу зв'язатися зі мною за телефоном нижче._
_З повагою,  
Роман Коваль"_
Соломія перечитала листа тричі. Це була можливість. Реальна, конкретна можливість залишитися тут і працювати за фахом. Саме те, про що вона думала, але боялася сподіватися.
Вона дістала телефон, хотіла зателефонувати Ярославу, поділитися новиною. Але потім зупинилася.
Що якщо це знак? Що якщо доля дає їй вибір, і вона має зробити його сама, без чужого впливу?
Соломія склала листа назад у конверт і поклала на полицю. Завтра. Вона подумає про це завтра. Сьогодні треба зосередитися на останніх приготуваннях.
Але коли вона лягала спати тієї ночі — одна, бо Ярослав працював до пізна над новорічним меню — її думки крутилися навколо листа, візитки Даринки і майбутнього, яке раптом стало таким реальним і таким лякаючим.
Вона могла залишитися. Вона могла побудувати тут життя. З Ярославом. З містечком, що прийняло її як свою.
Але чи готова вона до цього? Чи не занадто швидко? Чи не втече вона знову, тільки в іншому напрямку?
За вікном падав сніг, м'яко засипаючи світ. А Соломія лежала, дивлячись у стелю, і шукала відповіді, які все ще ховалися десь глибоко в її серці.