Розділ 9

Наступні дні злилися в безумний вихор підготовки. Соломія прокидалася рано, і часто Ярослав уже був поруч — він приїжджав зранку з кавою та свіжою випічкою, вони снідали разом, планували день, а потім кожен ішов займатися своїми справами.
Містечко ожило. На площі з'явилися будівельні риштування, дерев'яні будочки, котушки з гірляндами. Петро з бригадою монтував електрику, перевіряв кожне з'єднання двічі. Миколо привіз ялинку — велетенську, пахучу, ідеальної форми — і встановлення перетворилося на подію, на яку прийшло пів містечка.
Соломія координувала все, з планшетом у руках і олівцем за вухом. Вона розв'язувала проблеми, коли будочка не ставала на місце. Змінювала план, коли виявлялося, що гірлянд замовлено менше, ніж треба. Їздила в сусідні містечка за декораціями, матеріалами, дрібницями, які робили різницю.
І вона була щасливою. Втомленою, забрудненою фарбою, з мозолями на руках — але щасливою. Це було інше, ніж корпоративні проєкти. Тут кожен елемент мав значення. Тут вона бачила радість у очах дітей, які приходили дивитися на прогрес. Чула подяки бабусь, які зупинялися на площі і казали, що це буде найкраще свято за багато років.
Увечері вона приходила додому вимотана, і часто Ярослав уже був там. Він готував вечерю — щось просте, але неймовірно смачне — і вони їли, ділилися враженнями дня, сміялися. Потім він мив посуд, а вона малювала коригування до планів. А пізніше вони лягали в ліжко і любили одне одного — іноді пристрасно, іноді ніжно, але завжди з повною відданістю.
Одного вечора, за три дні до Нового року, Соломія повернулася додому пізніше зазвичай. На площі виникла проблема з підсвіткою ялинки, довелося викликати електрика з міста, чекати, поки все виправлять. Вона була така втомлена, що ледве тримала очі відкритими.
Увійшовши в хату, вона завмерла.
Всередині пахло смаженим м'ясом, часником та розмарином. На столі стояли свічки — багато свічок — та тарілки з їжею. Ярослав стояв біля плити, знову в тому старому комбінезоні, і помішував щось у каструлі.
— Ти... що ти тут робиш? — Соломія скинула куртку, підійшла ближче.
— Готую тобі вечерю, — він обернувся, усміхнувся. — Ти не їла нормально вже три дні. Перекуси на ходу не рахуються.
— Звідки ти знаєш...
— Марічка розповідає мені все, — він відклав ложку, підійшов до неї. — Соломіє, ти виснажуєшся. Це прекрасно, що ти віддаєшся проєкту повністю, але має бути межа.
— Я...
— Не сперечайся, — він поцілував її в чоло. — Іди, прийми душ, розслабся. Вечеря буде готова через десять хвилин.
Соломія підкорилася — занадто втомлена, щоб сперечатися. Гаряча вода змила напругу дня, і коли вона вийшла, загорнута в м'який халат, почувалася людиною знову.
Ярослав накрив стіл, і Соломія побачила, що він приготував — печеню з картоплею, салат з печених овочів, свіжий хліб. Червоне вино в келихах блищало при світлі свічок.
— Це занадто, — прошепотіла вона, відчуваючи, як щось стискується в грудях.
— Це мінімум того, що ти заслуговуєш, — він відсунув їй стілець. — Сідай. Їж. Мені подобається дивитися, як ти їси мою страву.
Вони вечеряли повільно, насолоджуючись їжею та присутністю одне одного. Ярослав розповідав про ресторан, про підготовку до новорічного меню, про нового помічника кухаря, який виявився талановитим, але забудькуватим. Соломія розповідала про прогрес на площі, про маленьку дівчинку, яка сьогодні підійшла і сказала, що це буде найкраще свято в її житті.
— Знаєш, — сказав Ярослав, коли вони доїли десерт (тірамісу, легке і повітряне), — я думав останнім часом.
— Про що? — Соломія відхлебнула вина, спостерігаючи за ним через обід келиха.
— Про майбутнє. Про те, що буде після Нового року. — Він замовк, крутячи келих у руках. — Ти казала, що маєш повертатися до Києва. Що у тебе там робота, життя.
Серце Соломії стиснулося. Вона знала, що ця розмова настане, але не була готова до неї.
— Ярославе...
— Дай мені сказати, — він підняв руку. — Я не прошу тебе залишатися. Не маю права просити. Ми знайомі всього тиждень, і це божевілля — будувати плани на основі тижня. Але... — він підвів погляд, і в його очах було щось сире, відкрите, — але я не хочу тебе втрачати, Соломіє. Не хочу, щоб це закінчилося як новорічний роман, красивий, але короткий.
— Я теж не хочу, — прошепотіла Соломія, відчуваючи, як до очей підступають сльози. — Але я не знаю, як це може працювати. У мене контракт у Києві, квартира, вся моє життя там...
— Життя, від якого ти втекла, — м'яко нагадав Ярослав. — Соломіє, я бачу тебе тут. Бачу, як ти розквітаєш, як усміхаєшся, як спокійно дихаєш. Ти інша тут. Справжня.
— Може, я просто на відпочинку, — слабко заперечила вона. — Може, якби я залишилася довше, побачила б усі недоліки, втомилася б.
— Може, — він усміхнувся, але в усмішці був смуток. — А може, знайшла б дім, який шукала все життя, навіть не усвідомлюючи.
Вони сиділи мовчки, і повітря між ними було важким від невисловлених слів, від страхів та надій.
— Я не можу просто кинути все, — нарешті сказала Соломія. — Це нераціонально, імпульсивно. Я архітектор, а тут немає роботи для архітектора.
— Садиба, — тихо сказав Ярослав. — Ти малювала плани реконструкції. Я бачив їх. Вони геніальні, Соломіє. Ти могла б зробити з неї щось особливе. Гостьовий будинок, творчу резиденцію, що завгодно.
— Це роки роботи. І гроші, багато грошей.
— У тебе є талант і зв'язки. Можна знайти інвесторів, гранти. — Він нахилився вперед. — Я не кажу, що це буде легко. Але якщо є шанс, навіть маленький, чи не варто спробувати?
Соломія дивилася на нього і бачила майбутнє, яке він намальовував. Бачила себе тут, у відновленій садибі, з проєктами, які мають сенс. З Ярославом поруч. З життям, яке належить їй, а не викрадене корпоративними зобов'язаннями.
І це лякало її до смерті.
— Дай мені час, — попросила вона. — До Нового року. Дай мені подумати, зрозуміти, що я хочу насправді.
— Скільки завгодно часу, — Ярослав простягнув руку через стіл, переплів пальці з її. — Я нікуди не йду.
Ту ніч вони любили одне одного з відчаєм людей, які знають, що час обмежений. Соломія запам'ятовувала кожен дотик, кожне слово, кожен видих. Вона не знала, що вирішить, але знала, що цю ніч пам'ятатиме завжди.