Розділ 8

Соломія прокинулася від тепла. Не від печі — та вже давно погасла — а від тіла поруч, від руки, що лежала на її талії, від подиху на потилиці.
Вона лежала нерухомо, боячись ворухнутися і зруйнувати цей момент. За вікном тільки-но починало світати — небо набувало ніжно-рожевого відтінку, а сніг виблискував у перших променях. Усередині хати було тихо, затишно, і Соломія відчувала себе більш у безпеці, ніж будь-коли за останні місяці.
Ярослав ворухнувся, притиснув її ближче, і вона відчула його губи на своєму плечі — ледь помітний поцілунок.
— Доброго ранку, — прошепотів він хрипким від сну голосом.
— Доброго ранку, — вона повернула голову, і їхні погляди зустрілися. У його очах було щось нове — м'якість, відкритість, наче за ніч щось у ньому змінилося.
— Як ти? — запитав він, і в питанні було більше, ніж просто ввічливість.
— Добре, — посміхнулася Соломія. — Дуже добре, якщо чесно.
Він посміхнувся у відповідь — та рідкісна, справжня усмішка, яка змінювала все його обличчя.
— Я теж, — він поцілував її, повільно, ніжно. — Я теж.
Вони лежали так ще якийсь час, сплетені в обіймах, ділячись теплом і тишею. Потім Ярослав зітхнув.
— Мені треба їхати. Приймання продуктів о сьомій.
— Я знаю, — Соломія не хотіла відпускати його, але розуміла. — Ідіти треба.
Він одягався повільно, ніби теж не хотів іти. Соломія спостерігала, загорнувшись у ковдру, як він натягує джинси, сорочку. У ранньому світлі його тіло було струнким і міцним, зі шрамами, що розповідали історії. Великий шрам на правій руці від пожежі. Кілька менших на спині — напевне, від кухонних випадків.
— Ти милуєшся, — сказав він, не обертаючись, але в голосі був гумор.
— Винна, — не стала заперечувати Соломія. — Приємний краєвид.
Він розсміявся, обернувся і підійшов до ліжка. Нахилився і поцілував її — довго, глибоко, з обіцянкою.
— Сьогодні ввечері, — сказав він. — Нарада о шостій. Я заїду за тобою о пів на шосту?
— Я сама можу...
— Я знаю, що можеш, — перебив він. — Але я хочу заїхати. Хочу привезти тебе. Хочу, щоб усі бачили, що ти зі мною.
Серце Соломії здригнулося.
— Ярославе, містечко маленьке. Якщо вони побачать нас разом...
— То нехай бачать, — він знову поцілував її, коротко. — Я не соромлюся тебе, Соломіє. І не хочу ховатися. Але якщо ти не готова...
— Ні, — швидко сказала вона. — Я готова. Просто... це швидко.
— Життя швидке, — він усміхнувся. — Треба встигати жити.
Коли він поїхав, Соломія ще довго сиділа на ліжку, обіймаючи подушку, що пахла ним — деревом, цитрусом, чимось суто чоловічим. Вона знала, що має підвестися, зайнятися справами, доопрацювати креслення для наради. Але зараз хотілося просто сидіти і пам'ятати кожну мить минулої ночі.
Його руки на її тілі — обережні, ніжні, але впевнені. Його губи, що досліджували кожен дюйм її шкіри. Як він шептав їй на вухо українською, російською, навіть польською — слова, які змушували її серце битися швидше. Як вони рухалися разом — повільно спочатку, потім все швидше, знаходячи ритм, що був тільки їхнім.
Як після, коли вони лежали, сплетені і задихані, він тримав її так, наче боявся відпустити. І як вона засинала на його грудях, вперше за тижні без кошмарів.
Телефон задзвонив, повертаючи її до реальності. Батько.
Соломія довго дивилася на екран, потім усе ж таки відповіла.
— Привіт, тату.
— Соломійко, нарешті! — голос батька був схвильованим. — Ти чому не відповідаєш? Я хвилююся!
— Вибач, тату. Тут... тут багато справ. Із садибою.
— Як садиба? Усе в порядку? Може, мені приїхати, допомогти?
— Ні! — занадто швидко відповіла Соломія, потім м'якше: — Не треба. Я справляюся. Тут місцеві допомагають.
Пауза. Потім:
— Соломійко, ти... ти добре? Після всієї тієї історії з Максимом?
Соломія несподівано усміхнулася.
— Так, тату. Я добре. Дуже добре, насправді.
— Ти зустріла когось? — у голосі батька було здивування і щось ще — надія?
— Може, — обережно відповіла Соломія. — Рано ще говорити. Але... так. Є хтось.
— О, дочко! — батько явно зрадів. — Я так хвилювався за тебе. Ти там сама, у горах, взимку. Але якщо є хтось, хто дбає про тебе... Хто він?
— Місцевий. Ярослав. Він має ресторан тут.
— Ресторатор! Добре, добре. Значить, ділова людина, стабільна. Не те що той Максим...
— Тату, — Соломія засміялася. — Не починай.
Вони говорили ще кілька хвилин, і коли Соломія положила трубку, відчувала легкість. Батько знав. І він схвалював. Це було важливо, хоча вона не хотіла в цьому зізнаватися.
Решту дня Соломія провела за доопрацюванням планів. Вона зателефонувала Марічці, з'ясувала бюджет (на диво щедрий — місцеві підприємці складалися щороку), список доступних ресурсів, можливості. Намалювала детальний план розташування всього на площі, зробила кілька варіантів оформлення, підрахувала матеріали.
Коли годинник показав п'яту, вона вже була готова. Одяглася просто, але охайно — джинси, светр, зручні черевики. Зібрала всі креслення в папку, перевірила двічі.
Рівно о пів на шосту почувся звук мотора. Соломія вийшла на ґанок і побачила Ярослава, який виходив з машини. Він був у темній куртці, джинсах, і коли їхні погляди зустрілися, посміхнувся так, що в Соломії все перевернулося.
— Готова? — запитав він, підходячи.
— Готова, — вона хотіла пройти повз нього до машини, але він перехопив її за талію, притягнув до себе і поцілував. Довго, глибоко, не звертаючи уваги на те, що будь-хто міг побачити.
— Я скучив, — прошепотів він, коли відірвався. — Весь день думав тільки про тебе.
— Я теж, — зізналася Соломія, торкаючись його обличчя. — Це божевілля.
— Найкраще божевілля в моєму житті, — він поцілував її ще раз, коротко. — Ходімо. Не можемо спізнитися на власну нараду.
Ратуша була невеликою двоповерховою будівлею в центрі містечка. Коли вони увійшли — разом, поруч, його рука на її спині — Соломія відчула, як усі погляди звернулися до них. Марічка сяяла, наче їй дали найкращий подарунок. Галя і Софійка переглянулися зі значущими посмішками. Петро, чоловік років п'ятдесяти з густими вусами, прищурився, оцінюючи.
— Отже, — голосно сказала Марічка, привертаючи увагу, — починаємо. Соломійка підготувала плани для новорічного свята. Давайте послухаємо.
Наступну годину Соломія презентувала свої ідеї. Вона розгорнула креслення на великому столі, пояснювала кожен елемент, відповідала на питання. Спочатку нервувала, але поступово захопилася — вона любила це, показувати бачення, переконувати, надихати.
— Ялинка тут, біля фонтану, — вона вказала на креслення. — Висотою метрів десять, щоб було видно з усіх куточків площі. Оздоблення традиційне — дерев'яні іграшки, які можна зробити на майстер-класах із дітьми, гірлянди з природних матеріалів.
— Де візьмемо таку ялинку? — запитав Петро.
— У мене в лісі є, — озвався чоловік з задніх рядів. — Уже давно приміченої. Спеціально для міста ростила.
— Дякуємо, Миколо, — Марічка записала. — Далі, Соломійко?
— Ярмарок. Вісім дерев'яних будочок по колу площі. — Соломія показала розміри, дизайн. — Кожна для окремого продавця — випічка, сувеніри, гаряче вино, ковбаси. Можна зробити тематичними, з різним оформленням.
— Будочки в мене є на складі, — сказав інший чоловік. — З минулого року. Треба тільки полагодити та пофарбувати.
— Чудово. Освітлення — це найважливіше. — Соломія розгорнула наступний аркуш. — Гірлянди між будівлями, ліхтарики на деревах, підсвітка ялинки. Усе тепле світло, ніяких холодних відтінків. Мають створити затишок, магію.
— Скільки метрів гірлянд потрібно? — запитав Петро, уже рахуючи щось у блокноті.
— Близько трьохсот метрів, — відповіла Соломія. — Плюс п'ятдесят ліхтариків. У мене є список постачальників, де можна взяти зі знижкою.
Вони обговорили кожну деталь — сцену для концерту, зону для дітей з каруселями, місце для фотосесій, навіть пункт для збору коштів на благодійність.
— А їжа? — запитала Софійка. — Ярославко, як у тебе справи?
Ярослав підвівся, і Соломія побачила, як він перетворюється — із чоловіка, який обіймав її годину тому, на професіонала.
— Ми зробимо кілька зон, — почав він. — Будочка з гарячим вином і глінтвейном — традиційні рецепти. Будочка з випічкою — пампушки, пиріжки, штруделі. Окрема зона для повноцінних страв — ковбаски на грилі, вареники, борщ у хлібних горщиках. Усе свіже, усе з місцевих продуктів.
— А солодощі? — запитала Марічка. — Діти завжди питають про солодощі.
— Буде окрема будочка, — усміхнувся Ярослав. — З пряниками, маршмелоу на паличках, гарячим шоколадом. І сюрприз — фонтан із шоколаду. Діти зможуть занурювати фрукти.
Зал вибухнув схваленням. Соломія дивилася на Ярослава і відчувала гордість. Він був у своїй стихії, упевнений, харизматичний, і люди довіряли йому беззастережно.
— Отже, — підвела підсумок Марічка, коли обговорення закінчилося, — у нас є план, є люди, є бюджет. Починаємо завтра. Соломійка координує оформлення, Ярославко — їжу, Петро — технічну частину. Хто ще хоче долучитися?
Підняли руки майже всі. Соломія дивилася на цих людей — різного віку, з різних верств, але всіх об'єднувала любов до свого містечка, бажання зробити свято особливим. І раптом вона відчула, що стає частиною чогось більшого, ніж вона сама.
Після наради люди підходили до Соломії, дякували, пропонували допомогу. Марічка обійняла її так міцно, що аж дух забило.
— Ти наша рятівниця, доню, — прошепотіла вона. — Уляна з неба радіє, бачачи, як ти тут є.
Коли нарешті всі розійшлися, Соломія і Ярослав залишилися наодинці в залі. Він підійшов до неї, обійняв ззаду, поклав підборіддя їй на плече.
— Ти була неймовірною, — прошепотів він. — Професійною, впевненою. Вони довірилися тобі одразу.
— Я нервувала, — зізналася Соломія, відкидаючи голову на його плече. — Боялася, що не сподобається.
— Усім сподобалося. Більше того — ти надихнула їх. — Він розвернув її до себе, взяв за руки. — Соломіє, хочу показати тобі щось.
— Що?
— Місце. Особливе місце. Поїдемо зі мною?
Вона подивилася в його очі — темні, глибокі, повні таємниці — і кивнула.
— Поїду.
Вони поїхали його позашляховиком, виїхали з містечка вгору, в гори. Дорога звужувалася, ставала крутішою, але Ярослав керував впевнено, знаючи кожен поворот. Сніг під фарами виблискував, а навколо була тільки темрява та силуети дерев.
Через п'ятнадцять хвилин він зупинився біля невеликої галявини. Вийшли з машини, і Соломія ахнула.
Перед ними відкривався вид на містечко внизу — вогники, що мерехтіли в темряві, тепло та затишно. А вище — небо, усипане зірками, яких Соломія ніколи не бачила так багато і так яскраво.
— Боже, — прошепотіла вона. — Це неймовірно.
— Я приїжджаю сюди, коли мені важко, — сказав Ярослав, обіймаючи її ззаду. — Коли здається, що все безнадійно. Дивлюся на містечко, на небо і пам'ятаю, що я — маленька частка чогось великого. Що мої проблеми — не центр всесвіту.
Соломія обернулася в його обіймах.
— Дякую, — прошепотіла вона. — За те, що привіз мене сюди. За те, що довіряєш мені.
— Я довіряю тобі більше, ніж будь-кому за останні три роки, — зізнався він. — І це лякає. Але водночас дає надію.
Вони поцілувалися під зірками, з містечком у долині внизу, і Соломія знала, що цей момент запам'ятається назавжди. Не тому що він був ідеальним — холодно, вітряно, вони обоє ще несли шрами минулого. А тому що він був справжнім.
І саме це було найціннішим.