Розділ 7

Наступного ранку Соломія прокинулася від телефонного дзвінка. Незнайомий номер. Вона відповіла, ще сонна, і почула знайомий жіночий голос.
— Соломійко? Це Марічка з магазину. Вибачте, що так рано, але у нас тут ситуація.
Соломія миттєво прокинулася, сівши на ліжку.
— Що сталося?
— Олександр, наш староста, зламав ногу вчора ввечері. А послезавтра має бути нарада щодо новорічного свята для містечка. Ми кожного року організовуємо — ялинка на площі, ярмарок, концерт. І зараз усе висить у повітрі, бо Олександр усім займався.
— Я... мені дуже шкода, але не розумію, чим можу допомогти.
— Ти ж архітектор! — у голосі Марічки була надія. — Можеш допомогти із оформленням площі, організацією простору. А Ярославко з рестораном відповідає за їжу, Петро з хлопцями — за ялинку та електрику. Нам просто потрібен хтось, хто зможе скоординувати, намалювати план. Олександр казав, у нього десь є креслення з минулого року, але ніхто не може знайти. А часу всього тиждень!
Соломія хотіла відмовитися. Вона приїхала сюди тікати, а не включатися в громадське життя містечка. Але щось у голосі Марічки — це поєднання надії та відчаю — змусило її вагатися.
— Я не знаю містечко достатньо добре...
— Та ти знаєш! Ти ж тут виросла, усі літа проводила! А якщо щось забула — ми підкажемо. Будь ласка, Соломійко. Дітям буде так сумно, якщо не буде свята.
Діти. Звісно, Марічка знала, що сказати.
— Добре, — видихнула Соломія. — Я спробую. Коли нарада?
— Завтра о шостій вечора, у ратуші. Будуть усі — і Ярославко, і Петро, і інші. Ой, дякую тобі, доню! Ти нас врятувала!
Коли Соломія поклала трубку, вона ще якийсь час сиділа, переварюючи інформацію. Новорічне свято. Організація. Робота з Ярославом.
Остання думка викликала посмішку, яку вона не змогла стримати.
Решту дня Соломія провела, досліджуючи центральну площу містечка. Вона робила заміри, фотографувала, малювала ескізи. Площа була невеликою, але затишною — оточена старими будівлями, з фонтаном посередині (зараз вимкненим на зиму) та широкими алеями. Ідеальне місце для свята.
Ідеї почали народжуватися самі собою. Велика ялинка біля фонтану. Дерев'яні будочки для ярмарку по колу площі. Освітлення — багато освітлення, гірлянди між будівлями, ліхтарики на деревах. Невелика сцена для концерту. Зона для дітей з каруселями.
Вона малювала, креслила, і вперше за тижні відчула той азарт, ту радість творчості, яку давно втратила в корпоративних проєктах. Тут не було клієнта, який хотів «щось сучасне, але класичне», не було бюджетів, що обрізають усі цікаві ідеї. Тут було свято для людей, які прийняли її як свою.
Увечері, коли вона сиділа за столом, оточена кресленнями та ескізами, почувся стукіт у двері. Серце підстрибнуло — вона знала, хто це.
Ярослав стояв на порозі з пакетом із їжею та своєю фірмовою ледь помітною усмішкою.
— Подумав, ти могла забути поїсти, — сказав він замість вітання.
— Заходь, — Соломія відступила, і коли він проходив повз неї, їхні тіла торкнулися на мить — коротко, але достатньо, щоб пробігла хвиля спогадів про вчорашній поцілунок.
Він побачив креслення на столі і підійшов ближче, вивчаючи.
— Марічка вже втягнула тебе? — у його голосі був гумор.
— Втягнула, — Соломія стала поруч, їхні плечі торкалися. — Ти знав, що вона подзвонить мені?
— Підозрював, — він усміхнувся. — Марічка має дар переконання. Але це добре. Твої ідеї... — він показав на креслення, — вони прекрасні. Набагато краще, ніж ми робили раніше.
— Я ще не закінчила. І не впевнена, чи вистачить часу все реалізувати.
— Вистачить, — він повернувся до неї, і вони стояли дуже близько. — У нас є тиждень та багато рук. Це містечко вміє творити дива, коли треба.
— Ти говориш, наче я вже частина цього містечка.
— Хіба ні? — його погляд був серйозним. — Ти онука пані Уляни. Ти народилася тут, провела тут усі літа дитинства. Ти завжди була частиною Яворова, Соломіє. Просто забула на якийсь час.
Її горло стиснулося від емоцій.
— Я не знаю, чи зможу залишитися, — прошепотіла вона. — У мене робота в Києві, життя...
— Життя, від якого ти втекла, — м'яко сказав Ярослав. — Соломіє, я не прошу тебе приймати рішення зараз. Але дай собі шанс. Дай цьому місцю шанс. Дай... — він вагався, — дай нам шанс.
— Нам? — серце билося так сильно, що боліло.
— Так, — він підняв руку, обережно торкнувся її щоки. — Я знаю, що це швидко. Знаю, що ми обоє поранені. Але те, що я відчуваю... я не відчував цього три роки. Думав, що ніколи більше не відчую. А потім ти з'явилася з твоєю літньою гумою та очима, повними болю, який я впізнав, бо сам його ношу.
— Ярославе...
— Не треба нічого казати, — він нахилився, торкнувся губами її чола. — Просто... побудь. Допоможи нам організувати свято. Зустрінь Новий рік тут. А потім, якщо захочеш поїхати — я не затримуватиму. Обіцяю.
Але в його очах було інше послання: «Але я сподіваюся, що не захочеш».
Соломія простягла руки, обійняла його за шию і притягнула до себе. Поцілунок був повільним, глибоким, повним обіцянок, які жодне з них не могло дати голосом. Його руки ковзнули на її талію, притиснули до себе, і вона відчула кожен дюйм його тіла — тверде, тепле, живе.
Коли вони відірвалися, обоє важко дихали.
— Залишся, — прошепотіла Соломія, здивувавшись власній сміливості. — Сьогодні. Залишся зі мною.
Щось спалахнуло в його очах — бажання, надія, страх.
— Ти впевнена?
— Ні, — чесно відповіла вона. — Але я втомилася бути обережною. Втомилася боятися. Хочу відчути щось справжнє, навіть якщо це боляче потім.
— Я не хочу, щоб тобі було боляче, — його голос був хрипким. — Ніколи більше.
— Тоді залишся, — вона поцілувала його знову, коротко, солодко. — Залишся і покажи мені, що є щось, крім болю.
Він підняв її на руки — легко, наче вона нічого не важила — і поніс до ліжка. І коли він опускав її на м'які подушки, коли його руки починали досліджувати її тіло, Соломія знала, що перетинає межу, після якої не буде шляху назад.
Але зараз їй було однаково.
Зараз був тільки він, тільки вони, і магія зимової ночі, що огортала їх, наче обіцянка нового початку.