Розділ 6

Наступні дні злилися у дивний ритм. Соломія прокидалася з перших променів сонця, розпалювала піч, готувала сніданок. Потім малювала — ескізи садиби, проєкти реконструкції, ідеї, які раптом полилися потоком, наче щось всередині неї відімкнули. Вона не думала про те, чи буде це реалізовано. Просто малювала, і це було терапією.
Після обіду вона досліджувала містечко. Ходила вузькими вулицями, заходила до маленьких крамниць, розмовляла з людьми. Марічка з продуктового познайомила її з іншими жінками — Галею, Оксаною, Софійкою. Вони приймали Соломію легко, без зайвих питань, наче вона завжди була частиною їхнього кола.
— Бачили вже нашого Ярославка? — запитала Галя одного дня, коли вони сиділи у Марічки на кухні, п'ючи чай з домашнім печивом.
Соломія ледь не вдавилася чаєм.
— Він привозив дрова, — обережно сказала вона.
— Ага, дрова, — Марічка хитро прищурилася. — Він сам дрова возив. Хоча міг прислати когось із хлопців. Цікаво, чому особисто?
— Може, просто був вільний, — Соломія намагалася звучати байдуже.
— Ярославко ніколи не буває вільний, — втрутилася Софійка, найстарша з жінок. — Він працює як проклятий від світанку до ночі. Якщо знайшов час привезти вам дрова особисто, доню, то це щось значить.
— Ми просто... знайомі, — заперечила Соломія, відчуваючи, як пашить обличчя.
Жінки переглянулися і розсміялися — не зло, а тепло, по-дружньому.
— Звісно, звісно, — Марічка поплескала її по руці. — Просто знайомі. Ми вже зрозуміли.
Соломія не знала, що вони зрозуміли, але вирішила не з'ясовувати.
Увечері, коли вона повернулася до садиби, на ґанку стояв кошик. Всередині — свіжий хліб, банка меду, яблука і записка:
"Петро з дружиною передали. Кажуть, що мед цьогорічний, найкращий. Я.Г."
Соломія стояла, тримаючи записку, і не могла перестати усміхатися.
П'ятниця прийшла швидше, ніж вона очікувала. Соломія провела біля шафи непристойно довго, вибираючи, що вдягти. Зрештою зупинилася на чорному платті — простому, елегантному, яке вона привезла з Києва і жодного разу не надягала. Воно сідало ідеально, підкреслюючи фігуру, але не вульгарно. Розпустила волосся, нанесла макіяж — не багато, але достатньо, щоб підкреслити очі та губи.
Коли вона дивилася на своє відображення, то побачила жінку, яку майже забула. Впевнену. Красиву. Живу.
"Явір" був забитий. Соломія ледь знайшла місце припаркуватися. Коли вона увійшла, офіціантка — та сама молода дівчина — одразу впізнала її.
— Пані Соломіє! Шеф казав, що ви прийдете. Для вас готовий столик.
Її провели не до загального залу, а на другий поверх, де було всього п'ять столиків, інтимне освітлення та великі вікна з видом на засніжені гори. За одним зі столиків біля вікна вже сидів Ярослав.
Він підвівся, коли вона підійшла, і Соломія побачила, як його погляд ковзнув по ній — швидко, але достатньо, щоб вона відчула тепло, що розлилося всередині.
— Ви приголомшливі, — сказав він просто, без зайвих компліментів.
— Дякую, — Соломія сіла, намагаючись приховати хвилювання. — Ви теж непогано виглядаєте.
Він був у чорній сорочці з закатаними рукавами, джинсах. Волосся акуратно зачесане назад, щетина охайно підстрижена. Він виглядав інакше, ніж у робочі дні — не менш привабливо, але більш... відкрито.
— Отже, — Ярослав сів навпроти, — сьогодні ми робимо експеримент. П'ять страв, парні вина. Сучасна інтерпретація карпатської кухні. Ви готові бути дегустатором?
— Готова, — Соломія посміхнулася. — Але чому я?
— Тому що ви не місцева, — він нахилився вперед, і між ними пролетіла іскра. — Місцеві прив'язані до традицій. Вони хочуть борщ, як готувала їхня баба, вареники, як робила мама. А мені потрібен свіжий погляд. Людина, яка розуміється на смаках, але не обмежена спогадами.
— Звучить як виклик.
— Це і є виклик, — він усміхнувся, і Соломія побачила в його очах вогник. — Я хочу показати, що карпатська кухня може бути сучасною, не втрачаючи душі.
Перша страва прийшла через п'ять хвилин — тартар з форелі з гірськими травами, подрібненими яблуками та чіпсами з буряка. Виглядало як витвір мистецтва на білій тарілці.
Соломія спробувала — вибух смаків. Свіжість риби, кислинка яблук, земляність буряка, щось терпке від трав. Все грало разом, створюючи симфонію.
— Це неймовірно, — вона заплющила очі. — Чи можу я забрати весь запас?
Ярослав засміявся — перший раз вона чула його справжній сміх. Глибокий, теплий, який змінював все його обличчя.
— Є ще чотири страви. Не наїдайтеся на першій.
Наступні години були магією. Кожна страва була відкриттям — крем-суп з білих грибів з трюфельною олією та грінками з чорного хліба. Качка конфі з соусом з журавлини та пюре з селери з копченістю. Равіолі з бринзою та шпинатом у вершковому соусі з волоськими горіхами. Десерт — деконструйований штрудель: хрусткі листки тіста, запечені яблука з корицею, ванільне морозиво з медом.
І вина — кожне ідеально підібране, відтінювало страву, не перебивало, а доповнювало.
Але найкращим було не їжа. Найкращим була розмова.
Вони говорили про все — про Львів і Краків, де Ярослав працював у ресторанах із зірками Мішлен. Про Київ і проєкти Соломії, про архітектуру, яку вона любила, і про корпоративні будівлі, які її душили. Про мрії, страхи, втрати.
— Коли померла Олена, — сказав Ярослав, коли вони дійшли до десерту і четвертого келиха вина, — я думав, що життя закінчилося. Ми планували відкрити власний ресторан, мали ім'я, концепцію, все. А потім пожежа. — Він замовк, крутячи келих у руках. — Я почувався винним. Електропроводка була старою, я знав, збирався міняти, але весь час відкладав. Якби зробив це раніше...
— Ви не могли знати, — Соломія простягла руку через стіл, торкнулася його пальців. — Це не ваша провина.
— Розумом я це розумію, — він перевернув долоню, переплів пальці з її. — Але серцем... Серце довго не може пробачити собі цього.
— А тепер? — тихо запитала Соломія. — Пробачило?
Він подивився на їхні з'єднані руки, потім на неї.
— Вчуся, — чесно відповів. — Повільно, але вчуся. Цей ресторан — частина цього. Я вкладаю в нього все, що не зміг дати тоді. Любов, увагу, час. Наче так я можу спокутувати провину.
— Це не спокута, Ярославе, — Соломія стиснула його руку. — Це життя. Нове життя, яке ви створюєте. І воно прекрасне.
Він довго дивився на неї, і щось у його погляді змінилося. Стало м'якшим, теплішим, живішим.
— Дякую, — прошепотів він. — За те, що сказали це.
Вони сиділи, тримаючи одне одного за руки, поки офіціантка делікатно не прокашлялася біля столика.
— Шефе, вибачте, але внизу люди питають про вас. Щодо меню на новорічну ніч.
Ярослав зіткнувся, відпустив руку Соломії і кивнув.
— Йду зараз. — Він подивився на Соломію. — Вибачте. Робота.
— Звісно, — вона посміхнулася, намагаючись приховати розчарування. — Йдіть. Я... я заплачу і піду.
— За цей столик не платять, — він підвівся, але затримався, дивлячись на неї. — Соломіє... Я міг би зайти пізніше? До вас? Ми могли б допити вино, поговорити. Тільки якщо ви не проти.
Серце Соломії калатало так голосно, що вона була впевнена, він чує.
— Я не проти, — тихо сказала вона. — Приходьте.
Посмішка, яку він їй подарував, варта була всіх ризиків.
---
Соломія встигла додому, розпалити піч, привести себе в порядок і вже почала нервуватися, коли почула звук мотора. Вона підійшла до вікна і побачила, як Ярослав виходить з позашляховика з пляшкою вина і чимось загорнутим у фольгу.
Вона відчинила двері, перш ніж він встиг постукати.
— Привіз залишки вечері, — він піднув пакет. — Подумав, ви можете бути голодною вдома.
— Я щойно з'їла п'ять страв у вашому ресторані, — Соломія усміхнулася, пропускаючи його всередину.
— Це було дві години тому. За цей час можна знову зголодніти.
Він розклав на столі — сир, виноград, крекери, паштет. Відкрив вино — біле, легке, з нотками цитрусу. Вони сіли біля печі, на м'які подушки, які Соломія знайшла в бабусиній скрині, і годинник, здавалося, зупинився.
Вони говорили про дрібниці і важливе, сміялися, сперечалися про улюблені книги і фільми. Ярослав розповів, як навчався кулінарії в Парижі один семестр, як жив у мансарді з видом на Ейфелеву вежу і їв багети на сніданок. Соломія розповіла про свій перший великий проєкт — бібліотеку в Одесі, яку вона проєктувала три роки і яка досі була її гордістю.
— Чому архітектура? — запитав Ярослав, наливаючи їй ще вина.
— Бо будівлі залишаються, — Соломія задумалася. — Коли нас не буде, вони будуть. Вони розповідатимуть історії про те, ким ми були, про що мріяли, що вважали важливим. Кожна будівля — це застиглий час, емоція в камені і склі.
— Як їжа, — несподівано сказав Ярослав. — Тільки їжа живе мить. Ти готуєш щось ідеальне, люди їдять, насолоджуються — і все. Залишається тільки спогад про смак.
— Але це теж прекрасно, — Соломія повернулася до нього, і раптом усвідомила, наскільки близько він сидить. Їхні коліна торкалися, між ними було всього кілька сантиметрів. — Миті можуть бути важливішими за вічність.
— Можуть, — він дивився на неї так, що їй стало важко дихати. — Соломіє...
— Так?
— Я не робив цього довго, — його голос був хрипким. — Не відчував цього. Не хотів відчувати. Але з вами... з вами я забуваю, чому закрився. Забуваю біль. Пам'ятаю тільки, що значить бути живим.
Соломія не могла ворухнутися, не могла дихати. Його слова торкалися чогось глибоко всередині, чогось, що вона теж намагалася заховати.
— Я теж, — прошепотіла вона. — Я теж забуваю. І це лякає. Тому що я не впевнена, чи готова знову...
— Довіряти? — він підняв руку, обережно відсмикнув пасмо волосся з її обличчя. — Відчувати? Ризикувати?
— Все це.
Вони сиділи так, дивлячись одне на одного, і повітря між ними густішало, наповнювалося напругою, очікуванням. Рука Ярослава затрималася на її щоці, великий палець легко провів по вилиці.
— Можу я поцілувати вас? — прошепотів він.
Замість відповіді Соломія нахилилася вперед.
Їхні губи торкнулися — обережно, ніжно, як перший сніг на долоні. Але потім щось змінилося, поглибилося. Його рука ковзнула в її волосся, притягнув ближче, і поцілунок став голоднішим, відчайдушнішим. Соломія відповідала з тією ж інтенсивністю, руками обійнявши його шию, відчуваючи міцність його тіла, тепло його шкіри.
Він цілував так, наче вона була повітрям, наче три роки він не дихав і тільки зараз робив перший вдих. А вона відповідала так, наче знайшла те, що шукала, не розуміючи, що шукає.
Коли вони нарешті відірвалися, обоє задихані, Ярослав притиснув чоло до її чола.
— Соломіє, — його голос тремтів. — Я не хочу поспішати. Не хочу зіпсувати це. Але боже, як я хочу тебе.
— Я теж, — прошепотіла вона, відчуваючи, як все всередині пульсує від бажання. — Але ти правий. Ми не можемо поспішати.
Він відсунувся, і холод між ними був майже фізично болючим.
— Я маю йти, — сказав він, але не рухався. — Поки я ще можу.
— Так, — Соломія кивнула, хоча кожна клітина її тіла кричала, щоб він залишився. — Іди.
Він підвівся, простягнув їй руку, допоміг підвестися. Вони стояли біля дверей, і він знову поцілував її — коротко, солодко, як обіцянка.
— Завтра, — сказав він. — Я заїду завтра.
— Завтра, — повторила Соломія.
Коли двері зачинилися за ним, вона сповзла на підлогу, торкаючись губ, які ще пекли від його поцілунків. Серце билося так сильно, що було чути у вухах.
Вона не планувала цього. Не хотіла закохуватися знову, не так швидко, не тоді, коли рани ще свіжі. Але серце не питає дозволу. Воно просто відчуває.
І зараз воно відчувало щось, чого Соломія не відчувала дуже, дуже давно.
Надію.