Розділ 5

Соломія прокинулася від стукоту в двері. Сонце ще не зійшло повністю, тільки перші промені торкалися верхівок дерев за вікном. Вона глянула на телефон — сьома ранку.
Хто, в біса, приходить о сьомій ранку?
Накинувши бабусиний старий халат поверх піжами, Соломія пройшла до дверей і відчинила їх.
На ґанку стояв Ярослав із ящиком дров у руках. На ньому була темна куртка, джинси, а волосся злегка розтріпане — він явно теж не так давно прокинувся.
— Доброгоранку, — сказав він, ніби з'явитися на чужому порозі о сьомій ранку було найнормальнішою річчю у світі. — Петро, який зазвичай возить вам дрова, захворів. Вирішив завезти сам.
Соломія моргнула, намагаючись прокинутися остаточно.
— Зараз? О сьомій?
— У восьмій мені треба бути в ресторані, приймати продукти. — Він підняв ящик трохи вище. — Можна зайти? Або я маю стояти тут, поки дрова не замерзнуть?
— Дрова не можуть замерзнути, вони вже...
— Це був жарт, Соломіє.
Вона відступила, пропускаючи його. Він пройшов у хату, і простір здався раптом меншим, наповненим його присутністю. Соломія усвідомила, що вона в халаті, з розпущеним неприбраним волоссям, без краплі макіяжу. В Києві вона ніколи не дозволила б нікому, навіть Максиму, побачити себе такою.
Але зараз їй було однаково.
— Куди? — Ярослав обернувся, і його погляд ковзнув по ній — швидко, оцінюючи, але не образливо. Щось промайнуло в його очах, але він не сказав нічого.
— Біля печі, — Соломія вказала. — Там є місце для дров.
Він поставив ящик, випрямився, оглянувся навколо. Його погляд затримався на столі, де лежали розкидані листки — Соломія вчора ввечері малювала. Ескізи, креслення, ідеї. Вона не могла не малювати, навіть тут, навіть втікаючи від архітектури.
— Це ви намалювали? — Ярослав підійшов до столу, взяв один з аркушів. То був ескіз садиби, але не такої, якою вона була зараз, а якою могла б стати. З відновленим дахом, новими вікнами, терасою, що обіймала будинок. З садом, альтанкою, маленьким ставком.
— Просто... думки, — Соломія підійшла ближче, раптом відчуваючи себе неловко. — Я архітектор. Не можу не бачити потенціал.
— Це красиво, — він покладав аркуш назад, обережно, наче боявся зіпсувати. — Ви плануєте це зробити?
— Не знаю, — чесно відповіла Соломія. — Я навіть не знаю, чи залишуся тут довше, ніж на місяць. Це просто... мрії на папері.
Ярослав кивнув, і в його погляді було розуміння.
— Іноді мрії на папері — це початок чогось реального.
Вони стояли біля столу, між ними лежали ескізи можливого майбутнього, і Соломія раптом відчула, що їй хочеться розповісти йому все. Про Максима, про зраду, про порожнечу, яку вона відчувала в Києві останній рік. Про те, як вона більше не впізнавала саму себе в дзеркалі.
Але замість цього вона запитала:
— Хочете кави? Я щойно мала заварити.
Щось промайнуло в його очах — здивування? подяка? — і він кивнув.
— З вдячністю.
Наступні півгодини були дивно затишними. Соломія готувала каву — справжню, в турці, так, як навчила бабуся — а Ярослав розпалив піч, професійно, швидко, рухами людини, яка робила це тисячі разів. Вони мало говорили, але тиша була комфортною, не напруженою.
Коли кава була готова, вони сіли за стіл, і Соломія налила дві чашки. Аромат наповнив кухню — густий, насичений, з легкою гірчинкою.
— Ви готуєте каву як моя бабуся, — сказав Ярослав після першого ковтка. — Вона казала, що кава має бути як життя — міцною, солодкою і з часткою гіркоти.
Соломія посміхнулася.
— Моя бабуся казала те саме. Може, це карпатська мудрість.
— Може, — він обертав чашку в руках, дивлячись на неї задумливо. — Або просто мудрість жінок, які багато пережили і багато зрозуміли.
Пауза. Потім:
— Чому ви повернулися, Соломіє?
Запитання було несподіваним, прямим. Вона могла відповісти щось загальне, ухильне. Але чомусь не захотіла.
— Втекла, — просто сказала вона. — Від чоловіка, який зрадив. Від роботи, яка висмоктувала душу. Від життя, яке перестало бути моїм.
Ярослав кивнув, не здивовано, не осудливо. Просто прийняв.
— Я теж тікав, — сказав він після паузи. — Три роки тому. Від спогадів, від болю, від міста, де все нагадувало про те, що я втратив. — Він підвів погляд, і в його очах була сира чесність. — Не впевнений, чи це спрацювало. Можна втекти від місця, але не від себе.
— Але ви залишилися тут, — Соломія нахилилася вперед. — Побудували ресторан, шиномонтаж. Створили нове життя.
— Побудував, — він усміхнувся, але в посмішці не було радості. — Але будувати і жити — не одне й те саме. Я будую. Працюю. Не сплю ночами. Але жити... — Він замовк, потім похитав головою. — Вибачте. Не треба було вантажити вас своїми проблемами.
— Не треба вибачатися, — Соломія простягла руку через стіл, не думаючи, і торкнулася його долоні. — Я... я розумію. Більше, ніж ви думаєте.
Їхні руки лежали на столі, з'єднані, і Соломія відчула тепло його шкіри, міцність пальців, шорсткість мозолів. Він не забрав руку, і вони сиділи так, дивлячись одне на одного, поки годинник на стіні не пробив пів на восьму.
Ярослав моргнув, наче прокинувся, і обережно відсмикнув руку.
— Мені треба їхати, — його голос був хрипкуватим. — Продукти не чекатимуть.
— Звісно, — Соломія встала, раптом відчуваючи холод там, де була його дотик. — Дякую за дрова.
— Петро одужає за тиждень, він продовжить возити. Але якщо знадобиться раніше — скажіть. — Він взяв куртку, одягнув її. — І... Соломіє?
— Так?
— Приходьте у п'ятницю ввечері. Ми робимо особливе меню раз на тиждень, експериментальне. Хотів би почути вашу думку.
Це було запрошення. Чи не запрошення? Соломія не була впевнена.
— Я подумаю, — сказала вона, хоча вже знала, що прийде.
Коли двері зачинилися за ним, Соломія стояла посеред кухні, дивлячись на дві чашки на столі. Його чашка ще була теплою. Вона взяла її, провела пальцем по краю, і раптом усміхнулася.
Вперше за три тижні — справжня усмішка, що йшла зсередини.