Розділ 4

Наступні три дні Соломія присвятила хаті. Вона прибирала, мила, перебирала бабусині речі — кожна з них несла спогад, історію, шматочок минулого. Вишиті рушники, старі фотографії в дерев'яних рамках, посуд із тонкого порцеляну з синіми квітами. Бабусині книги рецептів, списані від руки в зошит у клітинку — вареники, борщ, пиріжки, налисники. 
Соломія гортала сторінки і бачила бабусин акуратний почерк, її нотатки на полях: "Олесі подобається з більшою кількістю цибулі", "Соломійка любить солодкі". Ком підступав до горла. Вона забула. Забула, як бабуся завжди пам'ятала чиї вподобання, як готувала для кожного окремо, як вкладала любов у кожну страву.
Забула, бо була занадто зайнята своїм важливим життям у Києві. Проєктами, дедлайнами, кар'єрними сходами. Максимом, який тепер здавався чимось нереальним, як сон, від якого прокинувся.
Увечері третього дня, коли за вікном уже сутеніло, Соломія зрозуміла, що їй треба вийти з дому. Вона провела тут три дні майже як затворниця, і стіни починали тиснути. Їжа закінчувалася, і треба було їсти щось крім бутербродів.
Вона згадала слова Ярослава про ресторан. "Явір", у центрі. Важко проминути.
Соломія довго стояла перед невеликим дзеркалом у передпокої, роздумуючи що вдягти. Потім засміялася сама з себе. Що вона робить? Це просто вечеря. У місцевому ресторані. Нічого особливого.
Вона вдягла джинси, теплий в'язаний светр кольору бордо — подарунок від подруги на минулий день народження — і темно-синю куртку. Розпустила волосся, яке зазвичай збирала у хвіст. Трохи туші, блиск для губ. Все.
Коли вона дивилася на своє відображення, то ледве впізнала себе. За три дні без київського стресу обличчя стало іншим — м'якшим, відпочившим. Або це було освітлення. Або самообман.
"Явір" справді було важко проминути. Двоповерхова будівля з темного дерева, із різьбленими балконами та великими вікнами, із яких лилося тепле світло. Над входом — стильна вивіска з підсвіткою, а на вікнах — ліхтарики та зимові композиції. Для невеликого містечка ресторан виглядав несподівано сучасно і водночас органічно, наче виріс із гори разом із деревами.
Соломія штовхнула двері і потрапила у тепло, затишок та запахи, від яких миттєво забурчало в животі. Щось пеклося, смажилося, варилося — складна симфонія ароматів, у якій вона розрізнила часник, розмарин, м'ясо, солодке тісто.
Інтер'єр був витриманий у стилі сучасної карпатської естетики — багато дерева, камінь, приглушене освітлення, але без надмірної стилізації. Просто, смачно, затишно. Архітектор у Соломії оцінив — хтось із розумінням підійшов до дизайну.
Зал був заповнений наполовину — для буднього вечора непогано. За столиками сиділи місцеві жителі, пари, сім'ї з дітьми. Гуркотіла розмова, сміх, дзенькіт посуду.
— Добрий вечір, — до Соломії підійшла молода дівчина років двадцяти, з усмішкою та меню. — Столик на одну персону?
— Так, будь ласка.
Її провели до столика біля вікна — ідеальне місце. Соломія сіла, прийняла меню і завмерла. Страви були описані з любов'ю та деталями — не просто "вареники з картоплею", а "вареники з молодою картоплею та лісовими грибами, зі сметаною на буковинському маслі та шкварками". Не "борщ", а "зимовий борщ на яловичині з квасолею та грибами, з пампушками на травах". Ціни були помірними, навіть для Києва, а для містечка — більш ніж.
— Рекомендую печеню, — почувся знайомий низький голос над душею.
Соломія підвела погляд. Ярослав стояв біля її столика в чистому чорному кітелі, з закатаними рукавами, які відкривали передпліччя. На правій руці вона помітила шрам — широкий, неакуратний, який йшов від зап'ястя до ліктя. Опіки з тієї пожежі.
Їхні погляди зустрілися, і щось промайнуло між ними — наче іскра від удару кременя об сталь.
— Печеня? — Соломія знайшла свій голос.
— Свиняча шия на розмарині, томлена шість годин. З печеними овочами та соусом з чорниць. — Він говорив спокійно, але в очах був вогник — гордість майстра за свою роботу. — Або, якщо хочете щось легше — форель на грилі з карпатськими травами.
— Ви особисто консультуєте всіх гостей? — Соломія не втрималася від легкої іронії.
Кутик його рота смикнувся.
— Тільки тих, хто приїхав з Києва на літній гумі.
Вона не змогла стримати усмішку.
— Я виправила цю помилку. Тепер у мене зимова гума і жодних шансів з'їхати з дороги.
— Прогрес, — він кивнув з удаваною серйозністю. — Отже? Печеня чи форель?
— Печеня, — Соломія закрила меню. — І, може, щось для розігріву? Червоне вино?
— Маю грузинське саперави. Підійде?
— Ідеально.
Він забрав меню, затримавшись на мить, і Соломія відчула, як повітря між ними стало густішим. Потім він розвернувся і пішов до кухні, а вона випустила повітря, яке не усвідомлювала, що затримувала.
Наступні десять хвилин Соломія намагалася не дивитися на відчинену кухню, звідки доносилися голоси, шум, дзенькіт. Не намагатися впізнати його постать серед інших. Не думати про його руки, про шрам на них, про історію, яку вона прочитала в інтернеті.
Коли офіціантка принесла вино — глибокого рубінового кольору, густе, пахуче — Соломія зробила ковток і заплющила очі. Смак був багатим, оксамитовим, з нотками темних ягід та спецій. Ідеальний для холодного зимового вечора.
Печеня прийшла через двадцять хвилин, і Соломія зрозуміла, чому люди йдуть у "Явір". М'ясо розпадалося під виделкою, соковите всередині, з хрусткою корочкою зовні. Смак був складним — розмарин, часник, щось ще, солодке і терпке одночасно. Соус з чорниць був геніальним — солодко-кислий, він відтіняв жирність м'яса і створював ідеальний баланс.
Вона їла повільно, насолоджуючись кожним шматочком, і раптом зрозуміла, що давно не їла так. У Києві їжа була функціональною — перекуси на бігу, бізнес-ланчі, вечері в ресторанах, де важливіше було де, а не що. Це було інше. Це була їжа, приготована з увагою, майстерністю і — вона відчувала це — любов'ю.
— Як вам? — Ярослав з'явився біля столика, коли вона доїдала останній шматочок.
— Неймовірно, — чесно відповіла Соломія. — Я... я не їла нічого настільки смачного давно. Дуже давно.
Щось промайнуло в його обличчі — задоволення? вдячність? — і зникло так швидко, що вона не встигла зрозуміти.
— Десерт? — запропонував він. — Є штрудель з яблуками та маком. Бабусин рецепт.
— Чий бабусин? — запитала Соломія, здивувавшись власної необережності.
— Моєї, — він сів на стілець навпроти, неофіційно, наче вони були друзями. — Вона навчила мене готувити. Я ріс у неї, батьки рано померли. Вона казала, що чоловік, який не вміє готувати, не вміє дбати. А той, хто не вміє дбати, не вміє любити.
Останнє слово повисло між ними, важке і значуще.
— Мудра жінка, — тихо сказала Соломія.
— Була, — він подивився в бік, на вікно, де в темряві падав сніг. — Померла п'ять років тому. Не встигла побачити, як я відкрив свій перший ресторан у Львові.
Соломія не знала, що сказати. Слова співчуття здавалися дешевими, банальними. Вона мовчала, і, можливо, саме це було правильним.
— Штрудель, — нарешті сказав Ярослав, піднявшись. — І кава. Забудьте про дієту на сьогодні.
Він пішов, а Соломія сиділа, дивлячись йому услід. Високий, широкоплечий, з прямою спиною та впевненими рухами людини, яка знає своє місце у світі. Але в плечах була якась втома, напруга, яку вона впізнавала, тому що сама носила таку саму.
Штрудель виявився таким само геніальним, як печеня — хрустка скоринка, ніжна начинка, аромат кориці та ваніль. Кава була міцною, густою, з присмаком шоколаду.
Коли Соломія попросила рахунок, офіціантка посміхнулася.
— Шеф сказав, що за ваш рахунок. Як вітання у містечку.
— Що? — Соломія заморгала. — Ні, це... я не можу прийняти.
— Він дуже наполягав, — дівчина знизала плечима. — Сказав, що онука пані Уляни завжди буде бажаним гостем у "Яворі".
Соломія озирнулася, шукаючи Ярослава, але його не було видно. Вона встала, взяла куртку і майже біглом пішла до кухні.
Вона штовхнула двері і опинилася в гарячому хаосі — пара, запахи, голоси, рух. Ярослав стояв біля плити, перевертав щось на сковороді, віддавав розпорядження помічнику.
— Ярославе, — покликала Соломія.
Він обернувся, здивовано підняв брови.
— Вам не можна сюди.
— Я не можу прийняти безкоштовну вечерю, — вона підійшла ближче, ігноруючи зацікавлені погляди кухарів. — Це занадто.
— Це традиція, — він відклав лопатку, витер руки об фартух. — Ми завжди пригощаємо нових жителів містечка. Або старих, які повернулися.
— Ярославе...
— Соломіє, — він зробив крок ближче, і раптом між ними залишилося зовсім мало простору. Вона відчула запах його одеколону — щось деревне, з нотками цитрусу — змішаний із запахами кухні. — Прийміть подарунок. Не все у житті має бути оплачено.
Вони стояли так, дивлячись одне на одного, і Соломія відчула, як щось зсувається в її грудях. Щось, що вона старанно тримала закритим останні тижні.
— Дякую, — нарешті прошепотіла вона. — За вечерю. За гостинність. За... все.
— Приходьте ще, — він не відступав, і його погляд ковзнув по її обличчю, затримався на губах. — Приходьте завтра. Післязавтра. Коли захочете.
— Можливо, прийду, — Соломія відступила на крок, рятуючись від близькості, що почала обпалювати. — Добраніч, Ярославе.
— Добраніч, Соломіє.
Вона вийшла з кухні, з ресторану, у холодну ніч. Сніг припинився, і зірки висіли над містечком такі яскраві та близькі, що здавалося, можна простягнути руку і доторкнутися.
Соломія сіла в машину, але не заводила мотор. Вона сиділа, дивлячись на світло у вікнах "Явора", і намагалася зрозуміти, що щойно сталося.
Нічого не сталося. Просто вечеря. Просто гостинність.
Але чому тоді її серце билося так, наче вона пробігла марафон? Чому шкіра пам'ятала його близькість? Чому вона відчувала себе живою вперше за тижні?
Соломія завела мотор і поїхала додому, до темної садиби на околиці. Але увесь шлях вона думала не про Максима, не про зруйноване життя в Києві.
Вона думала про темні очі, міцні руки і голос, який сказав: "Не все у житті має бути оплачено".
І про те, що, можливо, вона готова повірити в це знову.