Розділ 3

Ранок прийшов із сонцем, яке пробивалося крізь незашторені вікна та малювало золоті квадрати на дерев'яній підлозі. Соломія прокинулася від холоду — піч за ніч погасла — і від тиші, настільки густої, що вона здавалася матеріальною.
У Києві завжди був шум: машини, сусіди, сирени. Тут було тихо, як у вусі. Тільки десь далеко кричав півень, та скрипіли дерева під вітром.
Вона закуталася у бабусину стару хустку, розпалила піч і поставила воду на чай. Поки вода закипала, Соломія підійшла до вікна і завмерла.
Світ за вікном був нереально красивим. Сніг припинився вночі, і тепер все — дерева, дахи, гори вдалині — сяяло під ранішнім сонцем. Небо було незвично синім, майже волошковим, а повітря здавалося таким чистим, що хотілося відчинити вікно і вдихнути повні груди.
Вона так і зробила. Холод обпік легені, але разом із ним прийшли запахи — хвоя, дим, свіжість. Соломія заплющила очі і несподівано відчула, як щось стискається в грудях. Не біль. Щось інше. Наче простір, у якому могло розміститися все те, що вона ховала останні тижні.
Чайник засвистів, повертаючи її до реальності.
Після сніданку Соломія склала список справ. Їжа, дрова, зимова гума для машини (вона ще вчора перед сном прогуглила найближчий шиномонтаж), базові продукти для хати. Вона одяглася у найтепліше, що мала — джинси, светр, пухівку — і вирушила до містечка.
Яворів був ще меншим, ніж здавалося вночі. Одна центральна вулиця, кілька провулків, церква на пагорбі, невеликий ринок. Люди на вулицях вітали одне одного, зупинялися поговорити, і Соломія відчувала на собі цікаві погляди. Чужа. Приїжджа.
Вона знайшла продуктовий магазин — невеликий, але з дивовижним асортиментом домашніх продуктів. М'ясо, ковбаси, сир, хліб — усе місцеве, свіже. Соломія набрала продуктів на кілька днів, відчуваючи, як продавщиця середніх років роздивляється її з плохо прихованим інтересом.
— Ви будете до пані Уляни онука? — нарешті не витримала жінка, пробиваючи товар.
— Так, — Соломія посміхнулася. — Соломія.
— Ой, та ми вас пам'ятаємо! Малою ще приїжджали, з батьками. — Жінка аж засяяла. — Я Марічка, колись із вашою бабусею разом у хорі співали. Яка ж вона була жінка! Царство їй небесне.
Вони розговорилися, і Соломія дізналася, що дрова до садиби возив Петро-сусід, що хату стережуть місцеві, що всі раді, що хтось нарешті повернувся до Улянчиної хати.
— А ви надовго? — запитала Марічка, віддаючи здачу.
— Не знаю, — чесно відповіла Соломія. — Поки що на місяць.
Марічка кивнула, і в її очах було розуміння, яке здивувало Соломію. Наче ця жінка знала про біль без жодних пояснень.
— Горі лікують, — просто сказала Марічка. — Ви побудьте, подивіться. Тут інший час, інше життя. Може, воно вам те, що треба.
Соломія вийшла з магазину з пакетами та дивним відчуттям у грудях. Тепла. Наче хтось обняв, не питаючи чому вона тут і що сталося.
Адресу шиномонтажу їй дала та ж Марічка — за містечком, біля старої пилорами, не проминеш. Соломія завантажила покупки в машину і поїхала туди.
Шиномонтаж виявився просторим ангаром із двома підйомниками та запахом гуми і мастила. Біля одного з підйомників стояв уже знайомий чорний позашляховик.
Серце Соломії чомусь калатнулося частіше.
Вона припаркувалася і вийшла з машини якраз у момент, коли з-під позашляховика вийшов Ярослав Гірняк. На ньому був старий комбінезон, обличчя було трохи забруднене мастилом, а руки витирав ганчіркою.
Їхні погляди зустрілися, і щось неуловне пройшло між ними. Впізнання. Здивування. Щось ще, чого Соломія не змогла назвати.
— Кивська панянка, — Ярослав кинув ганчірку на верстак і підійшов ближче. Кут його рота смикнувся — наче він стримував посмішку. — Приїхали за зимовою гумою?
— Приїхала, — Соломія підняла підборіддя, ігноруючи його тон. — Ви працюєте тут?
— Це моє, — він кивнув на ангар. — Ну, одне з мого. Ще є ресторан у центрі містечка.
— Ресторан та шиномонтаж, — Соломія не втрималася від іронічної нотки. — Цікаве поєднання.
— Треба їсти та їздити, — він знизав плечима, але в очах промайнув блиск гумору. — Я забезпечую обидві потреби. Який розмір колес?
Поки він міняв гуму — швидко, професійно, з рухами людини, яка робила це тисячі разів — Соломія розглядалася навколо. Ангар був чистим, організованим, з рядами гуми вздовж стін та інструментами на своїх місцях. На стіні висіли фотографії — Ярослав молодший, у кухарському костюмі, біля якогось ресторану. Ярослав із кубком, біля нього троє інших чоловіків у тій самій формі.
— Ви кухар? — вона не втрималася.
Він глянув на неї з-під позашляховика, потім подивився на стіну, куди вона дивилася.
— Був, — коротко. — Шеф-кухар. У Львові, потім у Кракові. Повернувся три роки тому.
Чомусь? — хотіла запитати Соломія, але втрималася. Вони не були настільки знайомі.
Він закінчив із останнім колесом, опустив машину з підйомника і витер руки.
— Готово. Тепер не злетите з дороги.
— Скільки я винна?
Він назвав суму — на диво невелику. Соломія віддала гроші, і їхні пальці знову торкнулися. На мить. Але цього вистачило, щоб вона відчула той самий електричний поштовх, що й учора.
— Дякую, — вона швидко забрала руку. — І за вчора теж. За те, що витягнули.
— Не за що, — Ярослав засунув гроші в кишеню комбінезону, не зводячи з неї погляду. — Ви надовго в Яворів?
— Місяць. Може, більше. Не знаю ще.
Він кивнув, наче це пояснювало щось важливе.
— Якщо щось потрібно буде — дрова, ремонт, що завгодно — питайте у Марічки з магазину. Вона всіх знає і все знає. Або приходьте до ресторану. — Пауза. — «Явір», у центрі. Важко проминути.
— Дякую, — повторила Соломія, раптом не знаючи, що ще сказати.
Вона сіла в машину і поїхала, відчуваючи його погляд на собі. В дзеркалі заднього виду бачила, як він стоїть біля ангару, витираючи руки тією ж ганчіркою, і дивиться їй услід.
Увесь шлях додому Соломія намагалася не думати про темні очі та міцні руки в мастилі. Про те, як він стиснув її долоню. Про те, що в його присутності повітря здавалося густішим, наелектризованим.
Вона приїхала сюди тікати від однієї розбитої історії. Останнє, що їй треба — це нова.
Але коли ввечері, розпаливши піч і приготувавши вечерю з місцевих продуктів, Соломія сиділа біля вікна з чашкою чаю, її думки все одно поверталися до шиномонтажу. До чоловіка в забрудненому комбінезоні, який колись був шеф-кухарем у великих містах, а тепер міняв гуму в карпатському містечку.
Чому він повернувся? Що сталося три роки тому? І чому вона взагалі про це думає?
Соломія похитала головою і відкрила ноутбук. Робота. Їй треба зосередитися на роботі, навіть у відпустці. Є проєкт, який треба доопрацювати, креслення, які можна переглянути.
Але коли екран засвітився, першим, що вона зробила — прогуглила "Ярослав Гірняк шеф-кухар Львів".
Результати з'явилися одразу. Стаття в ресторанному журналі п'ятирічної давнини: "Молодий талант львівської кулінарії". Фото — Ярослав молодший, у білому кухарському кітелі, з усмішкою, якої вона ще не бачила на його обличчі. Сміливі експерименти з карпатською кухнею, амбіції, плани відкрити власний ресторан.
Потім стаття трирічної давності, вже з іншого видання: "Трагедія в родині відомого шефа". Соломія завагалася, потім клацнула.
Перші рядки вдарили як ляпас: пожежа в ресторані, загинула дружина Ярослава, яка працювала там адміністраторкою. Він сам отримав опіки, рятуючи людей. Ресторан згорів дощенту. Розслідування показало несправність електропроводки.
Соломія закрила ноутбук. Раптом їй стало соромно — вона залізла в чуже горе, у чужий біль, без дозволу, з простої цікавості.
Тепер вона розуміла той смуток у його очах. Розуміла, чому він повернувся до маленького містечка. Розуміла ті мозолі на руках — він будував нове життя з нуля, фізично, своїми руками.
Вона знала, що таке втрата. Не настільки страшна, як його — вона втратила тільки довіру та ілюзії, а він втратив людину. Але біль вона розуміла. Той порожній простір всередині, який не заповниш нічим.
За вікном сніг почав падати знову, м'яко і невблаганно засипаючи світ білизною. Соломія сиділа, дивлячись у темряву, і думала про двох людей, які тікали від свого минулого у це засніжене містечко.
І про те, що іноді доля має дивне почуття гумору.