Розділ 2

Садиба зустріла її темними вікнами та снігом по коліна на подвір'ї. Соломія зупинила машину біля старих дерев'яних воріт і просто сиділа кілька хвилин, дивлячись на будинок крізь м'яко падаючий сніг.
Хата виглядала меншою, ніж у спогадах. Темне дерево стін, різьблені віконниці, широке ґанок із дубовими стовпами. Дах припорошило снігом, а біля комина цеглини потріскалися — треба буде відремонтувати. Архітекторське око автоматично помітило всі недоліки: перекошені двері сараю, відсутність двох дощок у паркані, занедбаний сад.
Але навіть через занепад садиба зберігала щось особливе. Може, у вигині даху, може, у розташуванні будівель, а може, просто у спогадах про літо, коли тут пахло вишневим варенням, а бабуся Уляна співала пісень, вимішуючи тісто для пирогів.
Бабуся померла два роки тому. Соломія не встигла на похорон — був важливий проєкт, дедлайн, Максим переконав, що не можна підвести клієнта. Вона приїхала тижнем пізніше, постояла біля свіжого могильного горба і поїхала назад до Києва, так і не зайшовши до хати.
Тепер садиба була її. Заповіт, адвокат, документи. Батько запропонував продати, але Соломія якось не змогла. А тепер, коли їй терміново знадобилося місце, куди тікати, садиба несподівано стала порятунком.
Вона вийшла з машини, і холод одразу вкусив за щоки. Мороз тут був іншим, ніж у Києві — чистішим, гострішим, з присмаком хвої та диму від печей. Сніг скрипів під чоботами, коли Соломія пробиралася до ґанку.
Ключ знайшовся там, де бабуся завжди його ховала — під третьою дошкою ґанку, в маленькій мішечці з вишитим оберегом. Соломія провела пальцями по затертій вишивці і відчула несподіваний ком у горлі.
Двері відчинилися зі скрипом, і запах накрив її як хвиля — старе дерево, сушена м'ята, щось ледь відчутне, що вона не могла назвати, але що миттєво повернуло її на п'ятнадцять років назад.
Всередині було холодно і темно. Соломія намацала на стіні вимикач, і під стелею спалахнула самотня лампочка, висвітлюючи велику кімнату, що одночасно була вітальнею, їдальнею та кухнею. Масивний стіл з дубу, широка піч у кутку, полиці з посудом та банками. Все вкрите шаром пилу, але впізнаване до найменшої деталі.
Наступну годину Соломія витратила на те, щоб розпалити піч, принести з машини речі та хоч трохи обжитися. В хаті виявилося електрику — певно, провели вже після бабусиних часів — але опалення було тільки пічне. Вона знайшла в сараї дрова, на диво сухі та акуратно порубані. Хтось подбав про це. Сусіди? Місцева громада?
Коли піч нарешті розгорілася, Соломія заварила чай із бабусиних запасів м'яти, закуталася у плед і сіла біля вікна. Сніг продовжував падати, укриваючи світ м'якою білизною. Містечко внизу мерехтіло вогниками, а десь далі в темряві ховалися гори.
Телефон задзвонив, різко порушуючи тишу. Максим. Соломія довго дивилася на ім'я на екрані, потім скинула виклик і заблокувала номер. Вісімнадцятий дзвінок за три тижні. Він хотів «поговорити», «все пояснити», «дати їй час». Як щедро.
Вона відхлебнула гарячого чаю, і думки раптом повернулися до чоловіка з дороги. Ярослав Гірняк. Він впізнав бабусине прізвище одразу. Значить, знав її? Або просто в містечку всі всіх знають — так зазвичай буває в таких місцях.
Соломія спробувала пригадати, чи бачила його раніше, колись під час літніх візитів. Але тоді вона була дитиною, а він... йому зараз близько тридцяти п'яти, значить, п'ятнадцять років тому був молодим хлопцем. Можливо, їхні шляхи й перетиналися, але вона не пам'ятала.
Зате пам'ятала його очі — темні, уважні, з якимось прихованим смутком у глибині. І руки — великі, робочі, з мозолями. Не офісні руки. 
Соломія відігнала думки і підвелася. Треба оглянути решту хати, знайти постіль, підготуватися до ночі. Завтра можна буде зайнятися справами — закупитися продуктами, розібратися з опаленням, зрозуміти, що робити далі.
Хоча далі... Далі було великою темною плямою. Вона взяла відпустку на місяць, сказавши шефу, що їй потрібен час. Він не заперечував — скандал на корпоративі обговорювали всі, і Соломія бачила в його очах полегшення, коли вона сама запропонувала тимчасово зникнути. Максим теж працював у їхній студії. Було б незручно.
Незручно. Яке милозвучне слово для ситуації, коли твоє життя розлетілося на шматки.