Розділ 1

Соломія затиснула руль так міцно, що побіліли кісточки пальців. Сніг летів у лобове скло суцільною білою стіною, і навіть на максимальній швидкості двірники ледве справлялися. GPS давно втратив сигнал, залишивши її наодинці з вузькою гірською дорогою та власним чуттям напрямку.
«Геніально, Соломіє. Просто геніально», — пробурмотіла вона, переключаючи передачу перед черговим крутим підйомом. — «Утекти від проблем у Карпати напередодні Нового року. Що може піти не так?»
Київ залишився позаду три години тому, разом із розкішною квартирою у центрі, престижною роботою в архітектурній студії та Максимом. Особливо Максимом. Максимом, який вирішив, що корпоративна вечірка — чудовий привід, щоб зізнатися дружині у романі з їхньою спільною колегою. Перед усіма. Під Щедрика в сучасній обробці.
Соломія різко покрутила головою, відганяючи спогади. Три тижні тому її життя здавалося ідеальним. Зараз вона їхала бозна-куди, до бабусиної садиби, в якій не була років п'ятнадцять, з однією валізою речей та купою нерозібраних емоцій.
Дорога звузилася ще більше, і раптом крізь завісу снігу проступили перші будинки. Яворів. Містечко, яке вона пам'ятала тільки з дитячих літніх канікул — теплим, зеленим, повним сонця та бабусиних пиріжків. Зараз воно виглядало як різдвяна листівка: засніжені дахи, теплі вогники у вікнах, дим з комінів.
GPS несподівано ожив, показавши, що до бабусиної садиби залишилося півтора кілометра. Соломія полегшено видихнула і натиснула на газ.
І саме в цей момент з лісової дороги праворуч вискочив величезний чорний позашляховик.
Вона встигла лише коротко скрикнути, різко викрутивши руль вліво. Її невелика Mazda занесло, колеса прокрутилися на обмерзлому асфальті, і машина боком в'їхала у сніговий замет біля узбіччя.
Удару не було. Тільки глухий звук снігу, що засипав капот і вітрове скло. Мотор заглух. У вухах дзвеніла тиша.
Соломія сиділа нерухомо кілька секунд, намагаючись відновити дихання. Серце билося десь у горлі. Руки тремтіли.
Різке стукання у вікно змусило її здригнутися.
— Ви живі? — почувся глухий чоловічий голос ззовні.
Вона повернула голову. Крізь засніжене бічне вікно проступали обриси високої постаті в темній куртці. Соломія опустила скло, і в салон разом із морозним повітрям влетіло обличчя — різке, з високими вилицями, темними очима та щетиною кількаденної небритості. Чоловік був близько тридцяти п'яти, із зачесаним назад темним волоссям, яке вже встигло припорошити снігом.
— Живі чи маю викликати швидку? — він говорив спокійно, але в голосі відчувався металевий присмак роздратування.
— Я... так, я в порядку, — Соломія знайшла свій голос. — Але ви... ви вискочили як божевільний!
Брови чоловіка здригнулися.
— Я вискочив божевільний? — він нахилився нижче, і Соломія побачила, що очі в нього темно-карі, майже чорні. — Панянко, ви їхали як мінімум шістдесят на дорозі, де зараз максимум дозволено тридцять. У сніжну бурю. На літній гумі.
Соломія відкрила рота, щоб заперечити, але раптом усвідомила, що він правий. Літня гума. Звісно. Бо хто взагалі думає про зимову гуму, коли втікаєш від зруйнованого життя?
— Я... — почала вона, але він уже випрямився.
— Залишайтеся в машині. Зараз витягну вас.
Не чекаючи відповіді, він повернувся до свого позашляховика. Соломія стиснула руль, розриваючись між подякою та образою. Він був правий, але чому це так дратувало?
За кілька хвилин її машину приєднали тросом до позашляховика, і чоловік обережно витягнув Mazda на дорогу. Коли він знову підійшов до її вікна, Соломія вже встигла трохи заспокоїтися.
— Дякую, — вимовила вона, намагаючись звучати щиро. — Я... вибачте. Ви маєте рацію. Я їхала необережно.
Він кивнув, розглядаючи її з якоюсь дивною уважністю.
— Ви місцева?
— Колись була. Моя бабуся жила тут. Садиба Захарченків, за містечком.
Щось майнуло в його очах — впізнання? здивування? — але він швидко приховав емоцію.
— Пані Уляна, — не питання, а констатація. — Отже, ви її онука.
— Соломія, — вона простягнула руку крізь відкрите вікно. — Соломія Захарченко.
Він подивився на її руку, потім стиснув долонею — міцно, тепло навіть крізь її тонку рукавичку.
— Ярослав Гірняк. Місцевий.
Вони так і стояли кілька секунд, з'єднані рукостисканням, поки Соломія не відчула, як холод починає пробиратися через відкрите вікно.
— Їдьте обережно, — Ярослав відпустив її руку. — І купіть зимову гуму. Тут не Київ.
Не чекаючи відповіді, він повернувся до свого позашляховика, від'єднав трос і зник у снігопаді так само раптово, як і з'явився.
Соломія сиділа ще хвилину, дивлячись на сліди його коліс, що швидко засипало снігом. Рука ще зберігала тепло його дотику.
«Ярослав Гірняк», — повторила вона подумки, заводячи мотор. «Місцевий».
Чомусь це слово прозвучало як попередження.