Закон Дідульки

Після того як Макс пішов, минуло близько години. Раптом у мої двері знову наполегливо постукали. На порозі стояла Елеонора — втомлена, але задоволена, тримаючи в руках дві величезні валізи. За її спиною маячив Данило, який допоміг занести багаж, а потім швиденько попрощався й поїхав.

Як виявилося, Даня попрямував прямо до квартири Максима.

— Ну що там? — зустрів його Макс. — Дівчата зібралися?

— Усе під контролем, Елька вже у Віки, — відкупорюючи мінералку, відповів Данило. — Але є зміна планів. Квитків на перший поїзд для нас із тобою не було, розкупили все під чисту. Тому ми поїдемо моєю машиною. Це займе трохи більше часу, але доберемося з комфортом.

На ранок ми з Елею швиденько перевірили валізи, викликали таксі й вирушили на вокзал. Тільки-но машина від'їхала від нашого будинку, я випадково глянула в дзеркало заднього виду й обомліла: на лавці сиділа якась незнайома старенька, яка дуже прискіпливо провела наше таксі поглядом і тричі розмашисто перехрестила нас навздогін.

— Ти бачила? — штовхнула я подругу в бік.

— Це закон Бабульки, — абсолютно спокійно відгукнулася Еля, навіть не відриваючись від телефона.

— Що за закон?

— Ой, потім поясню, запізнимося!

На вокзал ми прибули вчасно. Натовп гудів, пахло кавою та залізничним романтизмом, і ось нарешті з гучномовців пролунала та сама заповітна фраза: «Поїзд №142, Львів — Карпати, запрошує на посадку пасажирів». Ми успішно застрибнули у вагон, і в ту ж секунду Елька отримала на телефон коротке смс від Данила: «Ми виїхали, все за планом».

Тим часом у машині хлопців панувала зовсім інша атмосфера. Даня впевнено крутив кермо, а Макс задумливо дивився на засніжену трасу.

— Ну і як тобі Віка? — хитро мружився Данило.

— Вона... гарна, розумна, весела... — протягнув Макс із такою мрійливою посмішкою, що друг аж пирхнув.

— Ясно все з тобою, закохався по самі вуха!

— На себе подивись, у виховательку свою як закохався, — огризнувся Макс, а потім раптом схаменувся й показав пальцем на вітрину, що миготіла попереду. — Слухай, стань, будь ласка, он біля тієї ювелірки.

— Що, обручку будеш купувати? — здивувався Даня, тиснучи на гальма.

— Ага.

Тільки от купував він її не наосліп. Моя люба подруга Елеонора ще вночі, поки я спала, влаштувала таємну ревізію в моїй коробці з прикрасами й дізналася точний розмір пальця.

За п'ять хвилин Макс повернувся в салон, задоволено крутячи в руках коробочку.

— Поїхали!

— Купив? — зацікавився Даня. — Ти розмір хоч угадав?

— Сто відсотків, правильний. Тобі подобається? — Макс клацнув кришкою, показуючи витончену каблучку.

— Да, дуже гарне, — оцінив Данило, але потім скептично вигнув брову. — Але воно не дуже підходить виховательці.

— Знаю.

— І все одно купив?! Ну ти й дивний.

— Да, — посміхнувся Макс, ховаючи покупку в кишеню.

Поки хлопці підкорювали кілометри, ми з Елею вже розкладали речі в нашому затишному карпатському котеджі. Настав ідеальний час випитувати в подруги інформацію.

— Прийшов час! — рішуче заявила я, сідаючи на ліжко.

— До чого? — удавано здивувалася вона.

— Ну, розповідай, хто твій загадковий обранець?

— Дізнаєшся! Але так і бути, дам підказку: його ім'я закінчується на «Я».

— Ну спасибі, полегшила завдання, — закотила я очі. — Це повне чи скорочене?

— Скорочене. Не гадай, а краще почекай, вони десь за годину вже будуть тут.

— Машиною? — я з острахом поглянула у вікно. — Там же сніг такий розійшовся, і темніє швидко.

— Ой, та доїдуть! Краще переодягнися, Новий рік на носі, а ти геть не нарядна, — Еля рішуче підійшла до мене з косметичкою. — Я тобі зараз макіяж зроблю і зачіску. А, і ще — не одягай жодних кілець! Рік Кролика все-таки, а як відомо, кролі обручок не носять.

— Яка ти забобонлива, — засміялася я.

— Яка є. Ходімо!

Ось так, буквально гнана у спину, я була втягнута у масштабні новорічні процедури краси. «Як Новий рік зустрінеш, так його і проведеш», — повчально повторювала Еля. І байдуже, що попередній рік сама Елька зустріла носом у салаті «Олів'є».

Тим часом хлопці нарешті під'їжджали до нашого селища. Але стихія розгулялася не на жарт: сніг валив стіною, дорогу за мело так, що авто далі просто не могло проїхати. До котеджу залишалося метрів п'ятсот, які треба було долати пішки, та ще й шукати потрібний будинок у сутінках.

Хлопці витягли речі та подарунки з багажника, залишили машину на найближчій розчищеній стоянці й рушили в дорогу, потопаючи в кучугурах. Раптом крізь хуртовину почувся тупіт копит, і перед ними з'явився колоритний місцевий дід на возі.

— Слава Ісусу! Куди чимчикуєте, хлопці? — гукнув старий, назвавшись паном Панасом. — Давайте підвезу, бо задує вас тут!

Хлопці, недовго думаючи, застрибнули у віз. Кремезна кобила на ім'я Зіронька ліниво, але впевнено повезла їх крізь снігову бурю. Даня весь час дивувався, хто взагалі в таку погоду роз'їжджає на конях, але вирішив шукати цьому суто логічне карпатське пояснення.

Зіронька доставила їх прямо до дверей нашого котеджу. І тут Данило зрозумів: час діяти за планом Ельки.

— Вони всередині! — шепнув Даня, побачивши світло у вікні. — Віко, відчини двері! — крикнув він у хату.

— Біжу! — почувся мій голос зсередини.

У цей момент Даня блискавично вихопив коробку з обручкою, всунув її в руки спантеличеному Максу, сильно штовхнув його до дверей і акуратно підбив під ліве коліно.

Двері розчиняються, і я, вся така при повному параді, з макіяжем та зачіскою, бачу наступну картину: на одному коліні в снігу сидить мій сусід-директор.

— Макс?! Привіт... А чому ти тут... сидиш? — розгублено кліпала я очима.

— Ааа... я цей... нууу... — Макс панічно озирнувся на Данила.

Даня стояв позаду й активно показував дикі жести руками: «Обручку давай! Пропозицію роби!».