Закон бабульки та новорічні маски

Я прокинулася вранці й першим ділом увімкнула звук на телефоні, бо страх як не люблю, коли хтось турбує серед ночі. Сповіщень, як завжди, була ціла купа — наче всі люди світу раптом вирішили одночасно привітати мене з днем народження. Але оскільки він у мене вже минув, це означало одне: мне точно написали мама, Елька і якась випадкова бабуся. Бо бабця завжди повинна десь бути — такий закон Бабульки!

Закон Бабульки — це непорушне життєве правило, яке говорить: навіть якщо ти не маєш рідної бабусі, у соцмережах обов’язково знайдеться старенька, яка надсилатиме тобі вітання зі святом шкарпеток червоного кольору з білим помпоном на правому і синім на лівому, виготовлених у високосному році під Юпітером у Марсі, за сонячним календарем вождя Мая, коли сонце і місяць зустрілися і спалахнула веселка з блискавкою та громом у січні місяці сорок п’ятого числа о 00:00, як риба на горі заспівала, а рак на ній свиснув. Також цей закон доводить, що в радіусі ста метров завжди знайдеться лавка, на якій сидить бабця-сусідка, навіть якщо біля вашого будинку немає ні лавок, ні сусідів.

Але ні, цього разу закон дав збій. На екрані світилося повідомлення від мами: «Прокидайся і збирай валізу, а то поїзд проспиш. P.S. Удома тебе на Новий рік ніхто не чекає, можеш не їхати, якщо пропустиш потяг! Я тебе люблю, тому відпочинь».

Обожнюю її почуття гумору! Хоча ні, нижче вже висіло продовження: «Я дні не переплутала, це для профілактики забудькуватості». Далі в списку йшли нескінченні новорічні акції від магазинів, реклама онлайн-казино (яку я миттєво відправила в бан) і повідомлення від моєї любої подруги: «Прокинешся — зателефонуй».

Я відразу набрала її номер, умощуючись на ліжку.

— Алло, Елю! Ну як пройшло побачення? — замість привітання випалила я.

— А де банальне «привіт»? — почувся в слухавці її сонний, але задоволений голос.

— Припустимо, привіт. То як усе пройшло? Не томи!

— Привіт! Усе просто чудово. Настільки, що я знала, що ти нікого не знайдеш собі в пару для поїздки в Карпати, і попросила свого кавалера запросити його друга. Той вже погодився! Правда, як його звати, я тобі не скажу — це секрет. Побачиш його вже на відпочинку, вони з моїм Данилом приїдуть у гори трохи пізніше, увечері. А ще, уяви, цей його друг працює у твоїй компанії! І не якимось звичайним робітником, а заступником директора!

Я здивовано прикусила губу. Ого. Значить, зі мною в Карпати їде якийсь суворий незнайомий начальник, замдиректора нашої фірми. А хлопець Елі, виходить, звичайний аніматор, раз у нього такі круті друзі. Оце так контраст! Цікаво, а я цього замдиректора раніше на роботі бачила? Ладно, у горах розберемося.

— Віко, ти мене взагалі слухаєш? — повернула мене до реальності подруга.

— Так, так, слухаю.

— Ти вже обрала, що на корпоратив одягнеш?

— Звісно, бордову сукню. Обов'язково скину фотку, коли зберуся.

— Знаєш, я заїду за тобою, і ми поїдемо разом. Наскільки я знаю, вам дозволяється брати плюс одного на неофіційну частину.

— Ти що, мій чоловік, щоб супроводжувати мене? — засміялася я.

— Ні, але нічого страшного, там мене зустріне мій принц. Бос попросив його терміново щось зробити перед початком вечора, тому він буде на місці. Чекай на мене!

— Звісно, куди ж я дінуся. Бувай!

— До зустрічі!

Поклавши телефон, я замислилася. Чесно кажучи, мене зараз цікавив не так таємничий замдиректора, як те, чи зустріну я сьогодні Макса — мого кумедного сусіда-«секретаря». Невже немає бодай малесенької ймовірності зустріти його в нашому величезному офісі перед святами? Так, Віко, не падати духом! Спину прямо, живіт втягнути, груди вперед, голову вгору і посміхаємося! Але це все потім, а зараз — сніданок.

Поки на кухні закипав чайник, я глянула на чат із Максимом. Вчора він написав перший, тож сьогодні моя черга.

— «Доброго ранку! 😉»

Відповідь прилетіла за кілька секунд.

— «І тобі доброго! Ти що, читаєш думки? Я якраз збирався тобі писати».

— «Нічого такого за собою не помічала».

— «Кролику, ти вже поснідала?»

— «Саме думала щось приготувати».

— «Добре тобі, ти, мабуть, не поспішаєш. А я вже за годину маю бути на роботі, з'явилася одна невідкладна справа... 😔»

Я піддалася раптовому пориву:

— «Можу запросити тебе на сніданок, якщо хочеш. 😊»

— «Справді?! Можна? 🥺»

— «Так, заходь, ми ж сусіди».

— «5 хвилин — і я в тебе!»

О лишенько, а я ж ще взагалі не зібрана! Бігом, бігом, бігом!

Наступні кілька хвилин перетворилися на забіг із перешкодами. Я блискавично застелила ліжко, схопила домашній одяг, залетіла у ванну й уже за мить опинилася на кухні. У мене залишалося рівно три хвилини. Меню народилося миттєво: яєчня з беконом, тости з авокадо, міцна кава й шоколадне печиво на десерт. Навколо утворилася гора брудного посуду, але думати про це не було часу. Я якраз перевертала бекон, коли в коридорі пролунав дзвінок.

— Відчинено! — гукнула я.

Двері клацнули, і в коридор зайшов Макс.

— І тобі не страшно, що до хати залізе хтось чужий? — запитав він.

— Ні, на цей випадок мав прийти ти. А тепер ти тут, і якщо хтось залізе — йому просто не переливки.

— О, дякую за комплімент. Допомогти?

— Я вже майже впоралася.

— Ну, як знаєш. Але весь брудний посуд я завантажу в посудомийку. Хто працює, той і їсть, — заявив він, закочуючи рукави сорочки.

— Домовилися. А в мене вже все готово.

— Я теж швидко впорався. Проведеш екскурсію квартирою сусідки? — зацікавлено підняв брови Макс.

— А як же сніданок?

— Він занадто гарячий, нехай трохи охолоне.

— Тоді за мною.

Я пішла вперед, показуючи кімнати. Поки я розповідала про планування, Макс непомітно забрав із тумбочки в коридорі пишний букет ніжних хризантем, які приніс із собою, але сховав під час входу. Наша екскурсія завершилася біля дверей моєї спальні. Я розвернулася і раптом уперлася поглядом у розкішні квіти.