Як сніг на голову

Грудневий день добігав кінця, засипаючи місто лапатим снігом. Я поспішала вулицею, перестрибуючи через кучугури. Сьогодні я мала підмінити свою найкращу подругу Елю на її роботі в дитячому садку. Оскільки свято було призначене на вечір, до четвертої години я ще мала трохи часу, щоб забігти в торговий центр. Потрібно було купити гостинці малечі — милі новорічні магнітики, а собі — розкішну сукню на майбутній корпоратив.

Я саме виходила з крамниці з повними пакетами, аж раптом прямо переді мною з глухим гуркотом приземлилося щось велике, м’яке й яскраво-червоне. Округливши очі, я зупинилася як укопана.

Ой! А це ще що за диво в пір’ї?

Мама завжди повчала: «Ходи обережно, щоб цеглина на голову не впала». Бабуся в подібних ситуаціях лише сміялася: «О, щастя привалило!». А дід узагалі підморгував: «Якщо мужик падатиме — лови і відразу неси до РАЦСу».

І кого мені зараз послухати? Звісно, здоровий глузд! А він підказував перевірити, чи це «щастя» взагалі живе.

— Ти що, з санчат упав? — я схилилася над незнайомцем, намагаючись розгледіти обличчя за купою штучного білого хутра.

— Дуже смішно, жіночко, — прокрехтав той, тримаючись за забитий бік і намагаючись піднятися на ноги.

— Яка я тобі жіночка?! — обурено пирхнула я, випроставшись.

— Така ж, як я Дід Мороз, — буркнув він, поправляючи червоний халат. — Краще б запитала, чи я впорядку.

— Ну, раз язиком тріпаєш і так завзято сперечаєшся, значить, усе з тобою чудово.

— Господи, де ж я так провинився, що ти мне таку мадам підкинув? — зітхав «мороз».

— Це тебе мені Бог підкинув. Ти ж у нас прямо з неба звалився, як різдвяне диво.

— Не з неба, а з драбини! — роздратовано пояснив він, указуючи пальцем на розлогу липу неподалік. — Хотів хлопчику дістати повітряну кулю, яку він випадково відпустив. Не вийшло.

— І чисто випадково ти граєш у супергероя в повному екіпіруванні Діда Мороза?

— Точно, костюм! — він раптом схаменувся, панічно глипнув на годинник і підхопив свій мішок. — Я б іще з тобою подискутував, але мені треба бігти.

— Мені теж! Запізнююся через тебе!

— Тільки зараз згадала? Старість не радість, забудькувата стала, — підколов нахаба на прощання і кинувся навтьоки.

— Я тебе запам’ятала! — крикнула я навздогін.

— Такого, як я, точно не забудеш. Я занадто яскравий! — донісся вже здалеку його сміх.

Ну й тип! Явно ж мого віку, а вискочка неймовірний. Назвав мене старою, жодних манер. Ну нічого, якщо ще хоч раз попадеться мені на очі — ходитиме з паличкою, як справжній столітній дід.

Я впіймала попутне таксі, думками повертаючись до своїх справ. І взагалі, Елеоноро, чому як тільки в садочку відповідальне свято, тобі терміново треба на побачення? Я ж із дітьми сама не впораюся, їх там ціла орава! Добре, хоч заспокоїла перед цим: сказала, що на групі залишається нянечка, а розважати малечу має прийти найнятий аніматор. Оце буде номер, якщо аніматором виявиться той самий ранковий павлин.

Салон таксі прогрівся, і я нарешті розслабилася. Хто взагалі призначає дитяче свято на вечір? Хоча, з іншого боку, добре, що Еля не попросила замінити її вранці. Якби мені довелося змушувати малечу їсти манну кашу, та каша точно опинилася б на моєму одязі чи голові. На основній роботі мне сьогодні пощастило: я закрила всі маркетингові звіти, тож шеф відпустив раніше. Відсвяткую завтра офісний корпоратив — і відразу в Карпати на новорічні вихідні. Елька казала, що візьме свого нового хлопця, а я навіть не знала, кого покликати в компанію. Котедж у горах ми орендували великий, на чотирьох, тож одне місце залишалося вільним.

Поки я розважала себе цими думками, машина підкотила до ошатно прикрашеної будівлі дитячого садка. На парковці біля паркану вже стояв чийсь солідний великий чорний автомобіль. Невже батьки так рано приїхали? Чи це по Елю залицяльник прикотив?

Я поспіхом зайшла в приміщення, де пахло корицею та мандаринами, і в коридорі біля розвішаних гірлянд зіштовхнулася з подругою. Поруч із нею стояв той самий аніматор, але поки що спиною до мене.

— Привіт! Я вчасно? — гукнула я, струшуючи сніжинки з волосся.

— О, Віко, супер! Ти мій рятівник! — Еля підскочила до мене, сяючи від щастя. — Знайомтеся швидко: це Максим, це Віка. Все, я побігла, а ви спілкуйтеся, поки діти сплять. Скоро вихователька їх розбудить. Віко, допоможеш Максиму підготуватися. Костюм Снігуроньки чекає у моєму кабінеті! — випалила вона на одному диханні.

— Чекай, яка Снігуронька?! Я думала, що буду просто наглядати за дітьми! — витріщилася я на неї.

— Я тут бос, яка вихователька? Головне — подарувати дітям казкове свято. Па-па! — Еля помахала рукою і вискочила за двері, залишивши по собі лише шлейф солодких парфумів.

Оце підставила так підставила. Я важко зітхнула й поглянула на свою сумку з покупками. Що ж, сподіваюся, малеча принаймні зрадіє магнітикам, які я встигла купити. Оголошую внутрішню акцію: «Залиш Снігуроньку живою й отримай бонус».

— Ну що, Максиме, ходімо поки до кабінету, — повернулася я до хлопця, який усе ще мовчки розглядав плакат на стіні.

— Показуйте доро… — він обернувся, і його слова застрягли в горлі. — Ти?!

— Ти?! — я ледь не впустила сумку. Переді мною стояв той самий ранковий «літун» із драбини.

— Не втрималася і все-таки вистежила мене? — нахабно усміхнувся він, зухвало закинувши голову.

— До чого тут ти, вискочко? Сам чув, подруга попросила підстрахувати. І взагалі, ти ще маєш вибачитися за свої ранкові шпильки!

— Нічого я тобі не винен, — хмикнув Максим, міряючи мене поглядом. — Яка з тебе Снігуронька? Одягнеш костюм — будеш радше Бабою Ягою.

— Перестань поводитися як мала дитина. Хоча, я тепер усе зрозуміла: ти просто прийшов у садок провідати своїх однолітків за рівнем розвитку.

— Дякую за комплімент, шкіднице. Я й справді молодо виглядаю без бороди, але тобі її ні за що не зніму, мучся від цікавості.