~ 3 ~

Наступного вечора я вийшла з дому трохи раніше, ніж зазвичай. Місто зустріло мене знайомим скрипучим снігом і пронизливим вітром, але вулиці здавалися трохи тихішими — ніби очікували дива разом зі мною. Я вже знала, що буду шукати його силует серед світла ліхтарів ще здалеку, і ця думка змушувала серце битися швидше.

Андрій стояв на розі, де ми вчора познайомилися, під тим самим жовтим світлом ліхтаря. Він тримав руки у кишенях, але усмішка на його обличчі була такою ж теплою, як і того вечора. Коли наші погляди зустрілися, я відчула дивний спокій і одночасно легке хвилювання, немов ми вже знали одне одного набагато довше, ніж один день.

— Привіт, — сказав він, і голос його звучав зовсім інакше, ніж вчора: впевнено і… трохи ніжно.

— Привіт, — відповіла я, усміхаючись, бо не могла приховати радості від нашої зустрічі.

— Зайдемо знову в ту кав’ярню? — запропонував Андрій. — Страшенно хочеться зігрітись.

Я погодилась. Ми пішли поруч, як і минулого разу, але цього разу без жодного ніякового мовчання. Сніг сипав густіше, і наші кроки залишали довгі сліди, що перепліталися на тротуарі. Ми говорили про дрібниці: про смішні випадки на роботі, про те, як любимо сніг у місті, але ненавидимо сильний мороз, про плани на вихідні. І з кожним словом між нами з’являлася невидима нитка — тепла, шалена, щось таке, що точно не розтане разом зі снігом.

Я помітила, як він нахилився, щоб поправити шапку, і раптом захотіла торкнутися його руки. Він теж, здається, помітив це бажання, бо наші долоні легко торкнулися одна одної на мить — коротку, але досить довгу, щоб запам’ятати.

Ми йшли містом, а світ навколо здавався фоном до нашої маленької історії. Ніяких драм, ніяких великих рішень — лише двоє людей, що зустрілися випадково і вже не хотіли розлучатися. Місто було тим самим, зима — тією ж, але між нами народилося щось нове: легке, тепле і шалене водночас.

Коли ми нарешті дійшли до кав’ярні, то перед входом раптом зупинилися. Ми лише на мить поглянули одне на одного — і зрозуміли: наша зустріч невипадкова. Це початок чогось, що, як сніг, може засипати все навколо, але всередині залишить тепло. А потім Андрій мене поцілував — ніжно, обережно, ніби боявся сполохати, та я у відповідь притиснулася до нього ближче, бо бажала поцілунку так само, як і він. Поруч з Андрієм я вперше відчула, що зима може бути зовсім не такою холодною, якщо поруч є той, хто вміє розтопити лід — не лише на тротуарах, а й у серці. Сніг між нами падав в шаленому танку, а ми дивилися одне на одного і щасливо усміхались, бо саме він і звів нас разом.