~ 2 ~

Десь посеред розмови ми зупинилися майже одночасно. Перед нами була маленька кав’ярня — з запітнілими вікнами, світлом усередині й відчуттям притулку від холоду.

— Зайдемо погрітися? — запропонував Андрій так, ніби це була найочевидніша річ у світі.

Не як запрошення. Не як натяк. Просто — логічний крок.

— Зайдемо, — погодилася я, навіть не роздумуючи.

Всередині було тісно й затишно. Пахло кавою, корицею і випічкою. Ми скинули верхній одяг, сіли за маленький столик біля вікна, і місто залишилося по той бік скла — холодне, біле, далеке.

Ми говорили й сміялися. З історій про зимові пригоди — незграбних і смішних. З власних фобій, які раптом переставали здаватися такими серйозними, коли їх вимовляли вголос. З того, як безглуздо інколи складається життя і як дивно воно вміє зводити людей у найнесподіваніший момент.

Я ловила його погляд і відводила очі, потім знову дивилася. Він усміхався так, ніби йому справді було цікаво — не з ввічливості, не з гри. Це гріло не гірше за гарячий напій у долонях.

Час летів надто швидко. Я помітила це тільки тоді, коли за вікном сніг почав сипати густіше, а небо стало ще темнішим, ніж було.

Андрій запропонував провести мене до самого дому і я не відмовилась. Сніг посилювався, крихкі крижані кристали осідали на волосся, на плечі, на шарф. Місто стало тихішим, ніби воно теж намагалося не заважати нашій дивній новій історії. А може воно просто вже засинало.

Після довгої розмови між нами утворилася та сама тиша, яка не тисне — тепла, трохи хвилююча, така, що змушує прислухатися до стуку власного серця. Я кидала погляди на Андрія, а він на мене, і слова не були потрібні.

— Знаєш, Софіє, — раптом сказав Андрій, — я зовсім не планував сьогодні знайомитися з кимось.

Я тихо сміялася, бо в цьому зізнанні було щось таке щире, що розчинило всі сумніви.

— А я взагалі-то ніколи не вірила у «випадкові зустрічі», — відповіла я, відчуваючи, як легко йому говорити правду.

Ми усміхнулися одне одному одночасно, і ці усмішки були вже без слів, без пояснень. Бо стало очевидно: щось між нами трапилося. І сніг навколо вже не просто хрумтів під ногами — він створював фон для того маленького, шалено важливого початку.  

Прощання вийшло ніяковим і милим. Ми стояли біля ліхтаря і ніяк не могли знайти слова. Обоє не хотіли розходитися, але не знали, як це сказати красиво, без пауз, без зайвої скутості.

— Можливо… — почав Андрій, але зупинився, ніби перевіряючи себе. Потім зібрався й додав: — Може, зустрінемося завтра, Софіє? Перевіримо, чи це не була просто магія снігу між нами.

Я усміхнулася. І без вагань відповіла:

— Добре.

Він кивнув, і на секунду між нами зависло щось нове: обіцянка, яку ми дали одне одному. Ми розійшлися в різні боки, а місто, сніг і ліхтарі здавалися трошки теплішими, ніж були раніше.