~ 1 ~

Зима в місті цього року була справжньою — мороз, сніг, пронизливий вітер. З вікна — неймовірно красиво, але коли виходиш з дому, то виникає непереборне бажання повернутись назад, в обійми теплого пледу. Зима скрипіла під ногами, хрускотіла на поворотах, підсовувала тонкий шар льоду там, де його не чекали. Ліхтарі розливали по вулицях тьмяне світло, а вікна кав’ярень світилися теплим жовтим — так, ніби місто саме намагалося себе заспокоїти. Я жила тут давно. Знала ці вулиці напам’ять, усі небезпечні місця, всі короткі шляхи, всі ділянки, де взимку краще не поспішати.

Але в один з вечорів я порушила своє головне зимове правило: не поспішати. Вечір давно накрив місто, холод пробирався крізь рукавиці й під шарф з шапкою, і я думала зовсім не про дорогу, а про чашку гарячого шоколаду, смачну вечерю і ванну з піною. Лід виявився підступним — майже невидимим під шаром свіжого снігу. Я підсковзнулася різко, незграбно, так, що серце встигло провалитися кудись вниз раніше за тіло.

Я вже майже впала, коли мене підхопили.

Чужа рука з’явилася вчасно — міцно, впевнено, без вагань. Я різко вдихнула, зупинившись у кількох сантиметрах від поразки, і тільки тоді зрозуміла, наскільки близько все було.

— Обережніше, — сказав він і додав, намагаючись пожартувати, але вийшло не дуже. — А то кісток не збереш.

Я мала б роздратуватися. Або хоча б зробити серйозне обличчя. Замість цього я засміялася. Ми стояли надто близько. Я відчувала тепло його руки крізь рукавичку, бачила, як між нами піднімається пара від дихання. Секунди тягнулися дивно довго. Було ніяково — так, ніби хтось ненароком порушив межу, про існування якої ми обоє знали… і водночас ні.

І зима навколо раптом стала трохи тихішою.

Він першим порушив паузу — ніби зрозумів, що якщо цього не зробити зараз, момент розсиплеться, як сніг під ногами.

— Можеш образитися, але… — він кивнув на тротуар. — Я б запропонував провести тебе кілька кварталів. Бо сьогодні місто явно налаштоване проти людських ніг.

Я знову усміхнулася. Пропозиція була простою, без натяків, без тиску — і саме цим підкупила. Я майже фізично відчула, як моє звичне внутрішнє «ні» намагалось підняти голову і вмить здалося.

— Добре, — сказала я, трохи здивована самій собі. — Але якщо я впаду вдруге, це вже буде твоя провина.

— Тоді доведеться оформлювати патрулювання, — серйозно відповів він. — Цілодобове.

Ми рушили повільно, обережно, тримаючи дистанцію — не надто далеко, але й не так близько, як кілька хвилин тому.

— Я Андрій, — сказав він після кількох кроків.

— А я Софія.

І після цього стало ще простіше. Ніби імена остаточно підтвердили: ми реальні, а не випадкові силуети з зимового вечора.

Розмова потекла сама — легко, без напруги. Ми жартували з льоду, з міста, з власної незграбності, підколювали одне одного обережно, без злості. Було дивне відчуття, ніби ми були знайомі давно. Виявилося, що ми однаково не довіряємо зимовим тротуарам, однаково любимо гарячий шоколад замість кави, однаково виходимо гуляти ввечері «просто так». І обом подобалося стояти під ліхтарями й дивитися, як падає сніг — повільно, майже ліниво, наче місто на мить перестає поспішати. Поруч з Андрієм я ловила себе на думці, що йду надто спокійно. І що зима цього вечора вже не здавалася такою ворожою.