Бонус-розділ — “Через кілька років”

Минуло п’ять зим.
Львів змінився — трохи старіший, трохи ніжніший, але все ще той самий: з ароматом кави, трамваями, що дзенькотять крізь туман, і снігом, який падає завжди вчасно.

Тільки тепер Настя й Андрій уже не жили тут постійно.
Вони приїздили час від часу — щоб побути вдома.
Бо “дім” для них тепер мав десятки облич: гірські села, старі міста, зали, де звучала музика, і світанки, які вони зустрічали десь між небом і землею.

Їхня виставка «Сніг між нами» колись здавалася маленькою мрією.
Але світ підхопив її.
Кадри з Карпат, Львова й Києва побачили в Польщі, Чехії, Італії, навіть у Японії. Люди писали їм листи:

«Я показала ваші фото своїй мамі — і вона знову почала малювати.»
«Ми посварилися, але після виставки зрозуміли, що ще любимо одне одного.»
«Сніг — це тепер не про холод. Це про пам’ять.»

Настя зберігала всі ці повідомлення в старому альбомі.
Іноді перегортала сторінки, коли здавалося, що світ летить занадто швидко.

Вони з Андрієм багато подорожували.
Карпати стали для них місцем сили — сюди вони повертались щороку.

У тому самому селі, де колись відбувався фестиваль, вони купили стару дерев’яну хату з червоними віконницями.
Настя називала її «диханням гори».
Вона облаштувала там студію для письма, з видом на полонину.
Коли зранку над хмарами підіймалось сонце, вона відкривала ноутбук і писала свої тексти — уже не тільки про кохання, а й про життя, про людей, про те, як світ переплітає долі.

Андрій зробив у тому ж домі фотолабораторію.
Його новий проєкт називався «Світло, що не тане».
Він знімав людей, які пройшли війну, втрати, темряву, але залишились добрими.
І щоразу, коли на плівці проявлялося світло — він згадував Настю.

Одного зимового ранку сніг падав густо, як колись у Львові.
Вона сиділа біля вікна з чашкою кави, а він навпроти, переглядав фото.

— Знаєш, — сказала Настя, не відриваючи погляду від білого за вікном, — часом мені здається, що світ став іншим.
— Бо ми змінились, — відповів він.
— Можливо. Але дивно: куди б ми не їхали, всюди знаходяться люди, які чули про нашу виставку.
— Це не дивно, — Андрій усміхнувся. — Ти ж пам’ятаєш, як починаються історії? Зі снігу. А сніг падає всюди.

Вона сміхнулась.
— Поет.
— Фотограф, — заперечив він. — Просто той, хто бачить світ трохи крізь лінзу.

Вона підійшла до нього, обійняла ззаду, поклала підборіддя йому на плече.
— А я — та, хто пише його між рядками.

Того ж дня вони отримали запрошення — від міжнародної галереї у Відні.
Виставку «Сніг між нами» захотіли показати знову — але тепер як ретроспективу.
П’ять років потому.
З новими кадрами, новими текстами, але тією самою душею.

Настя довго дивилась на лист.
— П’ять років. А здається, ніби це було вчора.
— Значить, ми жили по-справжньому, — відповів Андрій.

Перед від’їздом вони зайшли до школи у гірському селі.
Там, у маленькій залі, їх чекали діти — з блискучими очима й зошитами в руках.

— Ви ті, хто зробив «Сніг між нами»? — спитала дівчинка в зеленому светрі. — Ми дивились ваші фото на екрані. Це так гарно! Ми теж хочемо фотографувати і писати!

Настя присіла навпроти.
— Тоді починайте сьогодні. Малюйте, пишіть, мрійте. Головне — не бійтеся бути щирими.
— А якщо ніхто не повірить? — озвався хлопчик з останньої парти.
— Повірите самі — і цього буде досить, — сказав Андрій. — Бо світ завжди доганяє тих, хто йде за серцем.

Діти аплодували.
А потім подарували їм маленьку картину — гори під зорями й напис унизу:

«Дякуємо, що навчили нас бачити красу.»

У Відні виставку відкрили на початку грудня.
Сніг падав, як завжди, — м’який, срібний, наче за сценарієм їхнього життя.

На вході стояла табличка:

“Проєкт, що почався у Львові й продовжився у серцях тих, хто вірить у диво.”

Зал був заповнений. Люди різних мов і віку стояли перед знімками — і мовчали.
Бо іноді мовчання — це найвища форма вдячності.

На одній зі стін висів великий знімок — Настя та Андрій, обійняті серед снігу, а внизу цитата:

«Любов — це не протистояння зимі.
Це її прийняття.»

Після відкриття до них підійшла жінка з білим волоссям.
— Ви не уявляєте, що зробили.
— Що ви маєте на увазі? — запитала Настя.
— Моя донька колись не вірила у себе. А тепер вона знімає фото. Вона сказала, що побачила ваші кадри — і вперше зрозуміла: світ не закінчується після втрати. Він просто чекає, коли його знову хтось полюбить.

Настя знітилася, очі зволожились.
— Дякую вам. Це найкраще, що можна почути.

Жінка кивнула.
— Ні, це вам дякую. Ви нагадали, що мистецтво теж може лікувати.

Тієї ночі, коли всі гості пішли, вони залишилися в залі самі.
Сиділи на підлозі серед фото, дивились на свої відбитки — п’ять років у кадрах, у світлі, у снігу.

— Іноді мені здається, що це не ми, — прошепотала Настя. — А якась вигадка.
— Ми просто стали тими, ким мріяли бути.
— І це трохи страшно.
— Страшно — коли перестаєш мріяти, — сказав Андрій. — А поки ми мріємо, все буде добре.

Він простягнув їй маленьку коробочку.
— Що це?
— Новий об’єктив. Для спільної подорожі.
— Куди?
— У Патагонію. Я хочу зняти там сніг, який ніколи не тане.

Настя засміялась.
— Тоді я напишу про це книгу. Назву її… «Світло, що не тане».

Навесні вони поїхали.
Південна Америка зустріла їх вітром, високими горами й мовчазними льодовиками.
Вони йшли поруч, тримаючись за руки, і світ здавався безкінечним.

Одного вечора, коли сонце сідало за Анди, Андрій поставив штатив і сказав:
— Хочу зробити ще одне фото.
— Знову?
— Так. Але цього разу — останнє.

Вона встала поруч, і він зняв їх обох — на тлі крижаного сяйва.
— Тепер сніг між нами не падає, — сказав він. — Він став нашим небом.