Розділ X — Під снігом, який усе пам’ятає

Минув рік.
Рівно дванадцять місяців від того дня, коли вони стояли на київському даху й обіцяли, що «сніг між нами більше не впаде».

Тепер сніг падав знову. Але зовсім інакше — не як перешкода, а як благословення.

Львів знову світився різдвяними вогнями, як тоді, коли вони вперше зустрілися. Кав’ярні пахли корицею, площа Ринок дзвеніла сміхом, трамваї ковзали крізь заметені вулиці, і здавалося, що саме місто затамувало подих — чекаючи на щось важливе.

На фасаді старої галереї, біля дверей із мідними ручками, висів плакат:

Фотовиставка «Сніг між нами»
Настя Рей та Андрій Степанов

Настя стояла біля входу, закутана в білий пальтоплащ і довгий шарф.
Вона вдихнула холодне повітря — воно пахло снігом і кавою.
Поруч Андрій, у темному пальті, тримав у руках фотоапарат — старий, але рідний, той самий, яким він знімав їхні перші історії.

— Дежавю, — усміхнулась Настя.
— Тільки тепер ми не просто герої історії, — відповів він, — ми ті, хто її створив.

Вона глянула на нього — і зрозуміла, що навіть через рік його очі дивляться на неї так само, як у ту ніч у Карпатах.
М’яко.
По-справжньому.

Усередині галереї було людно. Світло ламп відбивалось від білих стін, на яких висіли фотографії: Львів, Карпати, Київ, обличчя людей, яких вони зустрічали. І серед них — кадри, які були особистими: її усмішка біля вогнища, його силует у ранковому світлі, їхні долоні, що торкаються одна одної.

— Це неймовірно, — сказала одна жінка, зупинившись перед фото. — Скільки в цих кадрах життя…
— І скільки любові, — додав хтось поруч.

Настя відчула, як у грудях теплішає.
Вона стояла серед людей, слухала, як хтось тихо шепоче її ім’я, як діти сміються, розглядаючи фото з Карпат, і раптом згадала той перший сніг — коли все почалося.

Андрій тим часом стояв біля іншої стіни. Його оточили журналісти.
— Пане Андрію, — запитала одна дівчина, — як народилась ідея виставки?
— Зі снігу, — відповів він просто. — Ми хотіли показати, що навіть холод може зігрівати, якщо поруч правильна людина.

Настя посміхнулась, почувши це.
Так, подумала вона, у цьому й суть.

Пізніше, коли галерея трохи спорожніла, вони вийшли на вулицю.
Сніг падав густо, м’яко, тихо.
Ліхтарі світили теплим золотом, а їхнє світло розчинялось у білих пластівцях.

Настя зупинилась посеред площі.
— Знаєш, мені здається, Львів не змінився.
— А ми?
— Ми стали тими, ким мріяли бути. І це, мабуть, найбільше диво.

Вона глянула на Андрія. Його волосся було вкрите дрібними сніжинками. Він виглядав так само, як у той перший день — тільки ще ближчим, ще справжнішим.

— Пам’ятаєш, як ти сказав тоді, що любов можна сфотографувати?
— Пам’ятаю.
— Тепер я думаю, що її можна і написати. І прожити.

Вони повернулись до галереї. Біля входу стояли двоє молодих людей — хлопець і дівчина, років по двадцять.
Дівчина тримала блокнот, хлопець — маленьку камеру.
Вони трохи хвилювалися, але очі світилися захопленням.

— Перепрошую, — несміливо промовила дівчина. — Ми з Києва. Ми прийшли, бо хочемо написати матеріал про вашу виставку.
— Про «Сніг між нами»? — усміхнувся Андрій. — Звісно.
— Але… якщо можна, ми б хотіли не просто інтерв’ю, — додав хлопець. — Ми хочемо зрозуміти вашу історію. Звідки вона почалася. Як ви прийшли до цього моменту.

Настя й Андрій переглянулись.
Він злегка кивнув — і вони сіли разом на лавку просто біля входу.

— Усе почалося зі снігу, — почала Настя. — І з кави у Львові.
— Із випадкової зустрічі, яка, як виявилось, не була випадковою, — додав Андрій.

Вони розповідали довго — про Карпати, про фестиваль, про те, як доля зводила і розводила їх, як вони шукали себе, як вчилися не втрачати віру.
Молоді журналісти слухали мов зачаровані, час від часу записуючи щось у блокнот.

— І тепер, — підсумував хлопець, — через рік ви знову тут.
— Так, — відповіла Настя. — Бо іноді, щоб зрозуміти, куди йдеш, потрібно повернутися туди, де почалося серце.

Коли молоді люди пішли, Настя ще довго сиділа, дивлячись, як падає сніг.
Він вкривав бруківку, торкався її волосся, танув на долонях.

— Як думаєш, вони зрозуміли? — спитала вона тихо.
— Що саме?
— Що історія — це не лише про двох людей. Це про всіх, хто вміє любити, попри все.
— Думаю, зрозуміли, — відповів Андрій. — Бо світ завжди потребує таких історій.

Він обійняв її за плечі.
Навколо звучала музика — хтось грав на вулиці стару різдвяну мелодію на скрипці.
І кожна нота ніби говорила: ви пройшли через усе, але залишились світлом одне для одного.

Пізніше вони зайшли в ту саму кав’ярню, де вперше зустрілись.
Ті самі вікна, ті самі дерев’яні столики, запах кориці.
Офіціантка принесла два горнятка латте й усміхнулась:
— Ви ж ті, хто зробив виставку? «Сніг між нами»? Я бачила афішу. Це… дуже красиво.

Настя подякувала, і, коли дівчина відійшла, прошепотіла:
— Бачиш? Тепер наша історія живе не лише в нас.

Андрій кивнув.
— І хтось інший, можливо, сьогодні знайде своє кохання в цьому місті. Як ми тоді.

Він узяв її за руку.
— Я маю зізнання.
— Яке?
— Я зробив ще одне фото.
— Коли?
— Коли ми зайшли сюди. Я хотів, щоб цей момент теж залишився. Бо… сніг знову падає.
— І що ти зробиш із цим кадром?
— Мабуть, додам до другої частини виставки. Назву її «Сніг після нас».

Настя розсміялась крізь сльози.
— Тоді мені доведеться написати продовження.

Вони сиділи мовчки, дивлячись у вікно.
Назовні кружляв сніг — м’який, щирий, як перша закоханість.
І в цій тиші не треба було слів.

Бо все вже було сказано.
У фото.
У книзі.
У серці.

Перед закриттям виставки Настя ще раз пройшлася галереєю.
Біля останнього фото стояла записка, залишена кимось із відвідувачів:

«Дякую вам.
За те, що нагадали — навіть якщо між нами сніг, це не кінець.
Це просто шлях до тепла.»