Розділ IX — Під тим самим небом

Весна прийшла тихо, як завжди приходять справжні зміни — не голосно, а з запахом мокрого асфальту, першими підсніжниками біля дороги і відчуттям, що попереду ще стільки життя.

Після тієї зустрічі на київській площі, коли сніг падав, немов благословення, Настя й Андрій не розходилися більше.
Спершу обережно — мов двоє, хто ще боїться вірити, що це не сон. Потім сміливіше: кави на Подолі, вечері з пельменями в маленькій кухні його орендованої квартири, спільні фото, які він виставляв у блог із лаконічним підписом — “з нею світ має сенс”.

Їхній спільний проєкт народився випадково.
Того ранку Настя принесла у редакцію статтю про київських волонтерів, а редакторка сказала:
— У нас відкривається рубрика «Обличчя міста». Нам потрібні не просто тексти — історії. Ти ж знайома з фотографом Андрієм Степановим?

Вона підняла очі й усміхнулась.
— Трошки знайома.

Так усе почалося. Вони разом їздили по місту, шукали людей, які надихали. Продавчиню книг на Контрактовій, старого музиканта з підземного переходу, волонтерку, що роздає чай безхатченкам.
Настя записувала їхні історії, Андрій ловив моменти — очі, усмішки, зморшки, сонячні відблиски на долонях.

— Ти бачиш серце, — сказав він якось. — А я намагаюсь сфотографувати його світло.

Одного вечора вони працювали вдома. Андрій сидів біля ноутбука, переглядаючи знімки, Настя редагувала текст.
У квартирі пахло кавою й свіжим хлібом. З вікна чути було дощ, тихий і рівномірний, ніби сам Київ вирішив заспокоїти їх.

— Знаєш, — промовила Настя, не відриваючись від екрана, — колись я боялася, що ми будемо лише спогадом.
— А тепер?
— Тепер я боюся, що це реальність, — усміхнулась вона. — Бо вона справжня, а справжнє завжди трохи страшно.

Андрій підійшов, обійняв ззаду, поклав підборіддя на її плече.
— Не бійся. Ми просто вчимося бути щасливими.

Їхній спільний цикл «Обличчя міста» став популярним.
Фото Андрія виставляли в галереї, тексти Насті публікували на головній сторінці сайту.
Їх запрошували на інтерв’ю, називали «творчим тандемом», навіть пропонували вести власну рубрику.

Та разом із успіхом прийшли і перші труднощі.

Одного дня в редакції Настю викликала керівниця.
— Настю, я отримала запит із телевізійного каналу. Їм потрібна ведуча для документального циклу. Я подумала про тебе.
— Про мене?.. Але ж ми працюємо над проєктом разом із Андрієм.
— І він може залишитися фотографом, — байдуже відповіла жінка. — Але на екрані треба обличчя. І ти — чудова.

Настя мовчала. Це був шанс. Її мрія — говорити, розповідати людям історії наживо. Але що буде з ними?

Того вечора, коли вона все розповіла Андрію, він спершу просто мовчав.
— То це добре, — нарешті промовив. — Ти цього хотіла.
— Ти так говориш, ніби це кінець.
— Може, я просто не хочу, щоб ти знову зникла.

Настя опустила очі.
— Я не зникну. Просто… якщо я прийму цю пропозицію, у нас буде менше часу. Зйомки, подорожі…

Він усміхнувся сумно.
— Мабуть, любов — це теж подорож. Головне — не заблукати.

Наступні тижні були напруженими. Настя готувалась до проб, Андрій з головою пішов у виставку власних робіт. Вони все ще жили разом, але розмови стали коротшими.

І все ж, між цими промовистими паузами траплялися моменти, які повертали все на місце.
Як тоді, коли Настя повернулася після виснажливого дня і побачила на столі теплу вечерю.
— Ти готував? — здивувалася.
— Не впевнений, що це їстівне, але в Інтернеті сказали, що курку можна запікати з апельсинами.
— Андрію, це звучить… дивно.
— Ну, зате виглядає красиво, — відповів він, сміючись.

Вони сміялися разом, а потім танцювали босоніж просто на кухні, серед запаху апельсинів і кориці.

Виставка Андрія відкрилася у квітні.
Настя стояла поруч, коли журналісти підходили до нього з питаннями, а на екрані позаду змінювалися його фотографії.
Карпати, Львів, Київ. Люди, що сміялися, обіймалися, плакали.

— А це? — спитала ведуча, вказавши на фото: дівчина у білому пальті, що стоїть серед снігу, а навколо — м’яке світло, ніби саме небо схилилось до неї.
Андрій відповів просто:
— Це — момент, коли я зрозумів, що любов можна сфотографувати.

Настя відчула, як її серце стискається, і в очах з’являються сльози.

Після виставки вони довго гуляли нічним містом.
— Знаєш, — сказала Настя, — мені здається, ми знову стоїмо на межі.
— Може, й так, — погодився він. — Але цього разу ми можемо обрати не втечу, а шлях разом.

— А якщо я прийму пропозицію?
— То я приїду з камерою й зніматиму тебе на знімальному майданчику.
— Ти серйозно?
— Повністю. Бо якщо вже знімати життя — то справжнє.

Вона все ж погодилась.
І коли вперше вийшла в ефір, Андрій сидів удома перед телевізором, тримаючи у руках фотоапарат, ніби той міг передати її ближче.
Після зйомок вона повернулася додому, втомлена, але щаслива.

На столі стояла чашка какао і записка:

«Ти в кадрі, а я — за об’єктивом. Але ми все ще під тим самим небом.»

Літо принесло нові зйомки, подорожі, сюжети. Вона їздила в Одесу, у Чернівці, на фестивалі й до дитячих будинків. А Андрій робив фото для книги, яку мріяв видати.

Одного разу вона повернулася додому пізно, після довгих зйомок. У квартирі було темно, але на стіні світилися десятки фотографій — усі їхні спільні моменти: Львів, Карпати, київські вечори, усмішки, кава, сміх.
А посередині — фото, як вони стоять під снігом, тримаючись за руки.

— Це що? — прошепотіла вона.
— Макет моєї книги, — сказав Андрій, виходячи з тіні. — Назва — «Сніг між нами».

Настя відчула, як її очі знову наповнюються слізьми.
— Це ж… наша історія.
— Так. Але я хочу, щоб вона стала історією про світло. Про те, як любов може вижити в реальності.

Вона підійшла ближче, торкнулася його щоки.
— Ти навіть не уявляєш, як я тобою пишаюсь.
— А ти навіть не знаєш, як я тебе кохаю.