Розділ VIII — Коли сніг повертається

Київ зустрів Настю не святковими вогнями, як тоді у Львові, а різким вітром і безжальним сірим небом. Вона поверталася сюди не як дівчина, що мріяла, а як жінка, яка вже знала ціну справжньому теплу і гіркій втраті.

​Після Карпат минуло два місяці. Андрій залишився у Львові — працювати, викладати фотографію, будувати те, що він називав «новим життям». А Настя отримала пропозицію, від якої не змогла відмовитися: стажування у великому київському виданні — мрія, яку вона колись виписала на полях свого блокнота. Та кожного вечора, коли вона дивилася у вікно, сніг нагадував їй про його очі — спокійні, але повні глибини.

​— Настю, стаття просто чудова! — редакторка усміхнулась, гортаючи папку. — Мені здається, ти пишеш не словами, а відчуттями.

— Мабуть, так, — зніяковіло відповіла Настя. — Просто іноді те, що ти відчув, неможливо описати інакше.

​Колеги готувалися до корпоративу, але вона тихо вийшла з офісу. Хотілося прогулятися, розчинитися у великому місті. Київ, попри холод, іскрився гірляндами, і в повітрі відчувалося щось знайоме: запах кориці, какао і дрібка магії. На Майдані стояла величезна ялинка. Настя зупинилася біля торговця глінтвейном, вдихнула аромат і прошепотіла:

— Якби ти був тут, ми б теж гріли руки над цим кухлем, правда, Андрію?..

​— Анастасіє? — раптом хтось покликав її на ім’я.

Вона озирнулася. Перед нею стояли двоє: чоловік у темному пальті з камерою та дівчина у пухнастому білому шарфі.

— Ми шукаємо вас уже кілька днів, — сказала дівчина. — Ми… з Карпат.

— З Карпат? — Настя насторожилася. — Я вас не пам’ятаю.

— І не повинні, — м’яко відповів чоловік. — Ми з того фестивалю, де ви знімали репортаж. Ми бачили вас і Андрія. Пам’ятаєте, як ви стояли під сценою, а він грав?

​Настя відчула, як серце пропустило удар.

— Так… Але чому ви мене шукаєте?

— Ми створюємо проєкт «Історії, які не закінчилися». Знімаємо короткі фільми про людей, що зустріли кохання, але розминулися в житті, — пояснила дівчина. — Хтось із організаторів розповів нам про вас. Вашу історію там розповідають як легенду. Про дівчину з міста і фотографа, що боявся знову любити. Про те, як ви разом розпалили вогонь серед снігів.

​Настя мовчала. Перед очима сплив той вечір: концерт, блиск вогнів і його тепла рука в її руці.

— Ми хотіли б записати інтерв’ю. Можливо, ви захочете розповісти свою частину? — дівчина простягнула візитівку: «Проєкт “Історії, які не закінчилися”. Ведуча — Лілія Ворона. Режисер — Олег Ставнийчий».

​Наступного дня Настя все ж прийшла на зустріч. Маленька кав’ярня біля Контрактової площі пахла кавою й зимою.

— Ваші очі дуже нагадують людину, яку ми вже знімали, — усміхнулась Лілія.

— Кого саме?

— Андрія, — відповів Олег. — Він був тут минулого тижня. Сказав, що деякі історії, хоч і закінчуються, але все одно тривають усередині нас.

​Чашка в Настиних руках здригнулася. Інтерв’ю тривало майже годину. Вона говорила щиро: про те, як він вчив її ловити сніжинки об’єктивом, про страх, що все це лише казка, і про те, як важко було прокинутися у світі, де його немає поруч.

Коли запис завершився, Лілія тихо сказала:

— Я думаю, ця історія ще не завершена.

​Того вечора, коли Настя виходила з кав’ярні, сніг сипав великими лапатими пластівцями. І раптом серед натовпу вона побачила знайому постать: темне пальто, шарф, фотоапарат через плече.

Вона завмерла.

— Андрію?..

​Він обернувся. Його очі світилися тим самим теплом.

— Настю… Мені сказали, що сьогодні буде фінальний запис. Я не знав, що побачу тебе.

Вона розсміялася крізь сльози:

— Напевно, доля дуже любить гарні кадри.

— Можливо. Але я більше не хочу, щоб наша історія була лише фільмом.

​Настя зробила крок до нього:

— А я не хочу, щоб вона закінчувалася.

​Сніг падав на їхні плечі, на місто, що вмить стало чарівним. Десь позаду Лілія й Олег тихо вимкнули камеру, залишивши їх удвох у кадрі, який не потребував жодного слова.

​Пізніше, сидячи на лавці біля Річкового вокзалу, Андрій міцно тримав її руку.

— Може, цього разу спробуємо без втеч? — запропонував він.

Настя глянула на нього, і її усмішка була м’якою, як перший сніг:

— Може. Але обіцяй: якщо я знову спробую піти — ти мене не відпустиш.

— Не відпущу.

​Того вечора Київ сяяв. Настя знала: це вже не легенда. Це життя, у якому навіть після найхолоднішої зими обов’язково приходить весна.