Розділ VII. Між любов’ю і мрією

Життя в місті втягувало їх у вир, де не було місця тиші Карпат.
Андрій знову знімав весілля, концерти, рекламні кампанії — іноді зранку до ночі.
Настя занурилась у роботу в редакції: новини, інтерв’ю, нескінченні правки.
Їхній світ став паралельним — поруч, але не разом.

І все ж вони намагалися.
Суботні сніданки з млинцями, недільні прогулянки у Львові, вечори з фільмами.
Та між цими моментами все частіше з’являлась тиша — не затишна, а важка.

Одного вечора Настя поверталась додому, коли її колега, Влад, запропонував підвезти.
Він працював над тим самим матеріалом — молодий, харизматичний, завжди з усмішкою.
Вони сиділи в авто, слухали радіо, і Настя впіймала себе на думці, що не сміялася так уже давно.

Коли вона вийшла з машини, біля під’їзду стояв Андрій.
Він мовчки дивився на них, і його погляд говорив усе.

— Це не те, що ти думаєш, — одразу сказала вона.
— А що я маю думати? Ви разом сміялись, наче давно знайомі.

— Він просто колега!

— Просто колега, який дивиться на тебе так, ніби хоче більшого?

Її голос затремтів:
— Андрію, ти не маєш права так казати. Ми з тобою майже не бачимося. Я не винна, що хтось інший хоч іноді слухає мене.

Його мовчанка була болючішою за будь-які слова.

— Може, ти просто втомилася від мене? — нарешті тихо промовив він.
— Може, я втомилась від того, що я в тебе завжди на другому місці після роботи, після фото, після твоїх поїздок!

Він знизив погляд.
— Я просто хочу, щоб ти пишалася мною.

— Я вже пишаюся, — сказала вона. — Але іноді хочеться, щоб ти просто був.

Вона пішла вгору сходами, не озираючись.
І коли двері зачинились, обом стало однаково холодно.

Минув тиждень.
Вони не телефонували одне одному.
Настя поринула у роботу — редакційні дедлайни, підготовка до інтерв’ю з відомим музикантом.
Андрій працював над великою зйомкою у Києві.

Та коли вона побачила його фото в стрічці новин — усміхненого, серед моделей і режисерів, серце стиснулося.
Вона знала цей погляд. Він був вільний — але без неї.

Того вечора, коли вона залишилася одна в квартирі, прийшло повідомлення:

“Мабуть, між нами не сніг, а відстань. І я не знаю, як її скоротити.”

Вона довго дивилась на екран, а потім написала у відповідь:

“Може, ми просто забули, що казка — це не місце, а почуття. І його треба берегти.”

Він не відповів.

Наступного дня Настя отримала пропозицію поїхати у Київ — на три місяці, для великого журналістського проєкту.
Редактор сказав:
— Це шанс. Твоя кар’єра може різко піти вгору.

Вона стояла перед дзеркалом, у руках тримала лист.
Кар’єра. Мрія. І десь далеко — Карпати, гітара, його руки.

Того ж вечора Андрій повернувся до Львова.
Він прийшов до неї. Без попередження.
— Я зрозумів, що втрачаю тебе, — сказав він. — І що без тебе жодна зйомка не має сенсу.

Настя стояла з листом у руці.
— А я щойно отримала шанс поїхати до Києва. На три місяці.

Він зробив крок ближче.
— Ти поїдеш?

— Я не знаю.

— Якщо поїдеш — ми можемо втратити все.

— А якщо залишусь — можу втратити себе.

Тиша між ними була як сніг — біла, холодна, і все ж така жива.

Він підійшов ближче, торкнувся її руки.
— Я хочу, щоб ти їхала. Але пообіцяй: повернешся.

Її очі наповнилися слізьми.
— Ти справді цього хочеш?

— Хочу, щоб ти була щасливою. Бо якщо це не любов — тоді що?

Вона кивнула.
І вперше за довгий час відчула, що дихає вільно.

Вночі вона сиділа біля вікна й писала:

“Любов не має стояти на шляху мрії. Вона має бути поруч, навіть коли ти йдеш уперед.
Бо справжнє кохання — не утримує. Воно чекає.”

Наступного ранку, коли вона сідала у поїзд, Андрій стояв на пероні.
Той самий сніг знову падав, тихо, лагідно.
Вона махнула йому рукою, а він усміхнувся — не сумно, а з вірою.

І в ту мить вона зрозуміла:
Їхнє кохання пережило Карпати, Львів і відстань.
Бо навіть між ними — все ще падав той самий сніг.