Розділ VI. Після Карпат

Потяг гучно видихнув, зупинившись на пероні. Львів зустрів їх не снігом, а дощем — тонким, холодним, що танув просто на щоках. Після кришталевої тиші Карпат місто здавалося надто гучним: нескінченний потік машин, уривки чужих розмов, яскрава реклама і вічний поспіх.

​Настя стояла біля таксі з валізою і дивилася, як Андрій закриває багажник. У нього був той самий погляд — теплий, але трохи втомлений.

​— Ти добре доїхала б і сама, — сказав він, ніби вибачаючись за те, що розлука вже близько.

— Я хотіла, щоб ми повернулися разом, — тихо відповіла вона.

​Він кивнув. Між ними залишилося багато несказаного — те, що в горах не потребувало слів, тут, у місті, стало вагомим і тривожним.

​Її квартира зустріла звичним безладом: недопита кава на столі, постери на стінах, відкритий ноутбук. Але тепер усе це здавалося чужим. Вона ввімкнула світло — і відчула, що повернулася не додому, а в минуле, яке їй більше не пасувало.

​Вечір минув у справах: листи від редакції, дедлайни, повідомлення від подруг. Та навіть серед цього шуму вона ловила себе на тому, що шукає звук — той самий, що лунав у Карпатах, коли Андрій грав на гітарі біля каміна.

​Телефон задзвонив пізно ввечері. Його голос був тихим, ніби пробивався крізь дощ:

— Привіт.

— Привіт.

— Як ти?

— Знову в ритмі міста. А ти?

— Дивно... Мені бракує тиші. І тебе.

​Вона ледь посміхнулася:

— Не кажи так, якщо не впевнений.

— Я впевнений. Просто не знаю, як це має працювати тепер, коли між нами не сніг, а кілометри.

— Може, не треба знати «як»? Може, треба просто бути?

​Мовчанка затягнулася. Десь на вулиці хтось брав акорди старої пісні. Настя зрозуміла: це вже не казка. Це життя.

​Минуло два тижні. Вона закінчувала статтю про фестиваль. Переглядала фото: сміх, гірлянди, вогонь. На одному з кадрів вони разом — у його светрі, з рудим котом на руках. Під фото вона написала:

«Деякі історії не потребують кінця. Вони просто стають частиною тебе».

​Подзвонив редактор:

— Чудовий текст, Настю. Але… ти впевнена, що хочеш залишити фінал відкритим? Без крапки?

— Так, — відповіла вона. — Бо життя не завжди ставить крапку. Іноді воно ставить трикрапку.

​Того ж вечора, повертаючись з роботи, вона побачила біля під’їзду знайому постать. Андрій. Мокрий від дощу, з гітарою за плечем.

​— Ти з’являєшся, наче у фільмі, — промовила вона, не вірячи своїм очам.

— Може, просто не зміг більше дивитися цей фільм без тебе. — Він усміхнувся, а потім серйозно додав: — У горах я думав, що все просто. А тут зрозумів: якщо не борешся за людину, то навіть найкраща казка закінчується.

​Настя мовчала. Серце билося частіше, ніж краплі дощу об асфальт.

— То що тепер? — тихо запитала вона.

— Тепер, мабуть, не казка. Але тепер — справжнє.

​Вона зробила крок уперед і обійняла його. Холодний дощ змішався з теплом його рук. І світ, який щойно був таким гучним, раптом стих.

​Пізніше, сидячи на підвіконні, вона пила чай, а він грав ту саму мелодію — «Сніг між нами». Вона вже не плакала. Вона просто слухала. Бо тепер вона точно знала: казка не зникає, якщо ти несеш її в собі. Навіть коли сніг розтає.