Розділ V. Після опівночі

Після новорічної ночі Карпати затихли. Свято ніби збавило гучність — і тепер навколо панувала лише тиша, ніжна, як видих після щасливого сміху. Сніг лежав на гілках ялин, мов важка біла ковдра, а дим із камінів ліниво піднімався в небо.

​Настя прокинулася першою. У каміні ще жевріло вугілля, а поруч, загорнувшись у плед, спав Андрій. Його волосся було розкуйовджене, а рука лежала зовсім близько до її подушки. Вона мимоволі усміхнулася.

​Учора вони повернулися з фестивалю майже о другій ночі. Довго сиділи біля вогню, пили чай із корицею, слухали, як за вікном перешіптуються вітер і сніг. Вперше за довгий час Настя не думала ні про роботу, ні про дедлайни. Вона просто була. Тут і зараз.

​Вона підвелася, накинула теплий светр і вийшла на ґанок. Світ був білим і нерухомим. На гілках іскрилися крижані візерунки, а десь удалині почулося протяжне виття вовка — спокійне й гармонійне, як частина великої карпатської симфонії.

​— Уже не спиш? — Андрій вийшов слідом, закутавшись у шарф.

— Не змогла. Занадто гарно, щоб просто спати.

​Він підійшов ближче, обійняв її ззаду, і Настя відчула його тепле дихання на своїй щоці.

— Знаєш, — тихо промовив він, — я ніколи не думав, що захочу залишитися тут після свят. Мав купу планів: повернутися у Львів, робота, клієнти…

— А тепер?

— А тепер навіть не знаю, — він ледь знизав плечима. — Може, вперше в житті я не хочу поспішати.

​Вони стояли мовчки. Вітер здіймав сніжний пил, і здавалося, що навколо — лише зорі, які впали прямо на землю.

​Увечері вони пішли в ліс. Доріжки підсвічували крихітні вогники гірлянд на деревах. Сніг рипів під ногами, а над головами розкинулося небо, безмежне, як мрія.

​— Пам’ятаєш, як ти казала, що боїшся зими? — запитав Андрій.

— Так. Тепер, мабуть, уже ні. Тепер вона здається частиною мене. Бо тільки холод може так навчити цінувати тепло.

​Він зупинився, дивлячись їй в очі:

— А що, якщо ти повернешся до міста, а я залишуся тут?

— Не знаю, — зізналася вона. — Але вперше мені не хочеться бігти.

​Андрій усміхнувся і простягнув їй руку:

— Тоді дозволь цьому моменту просто бути. Без жодних «що далі».

​Вона поклала свою долоню в його. Коли навколо закружляла м’яка завірюха, їхні сліди на снігу змішалися — два шляхи, що стали одним.

​Наступного ранку вони прокинулися від дзвону дзвіночків. Під вікнами йшла коляда: діти співали, тримаючи яскраві зірки в руках.

— Знаєш, — сказала Настя, — я, мабуть, залишуся ще на кілька днів. Де ще я знайду такий спокій… і таку музику?

​Він обійняв її, і вони разом дивилися, як колядники повільно йдуть дорогою вниз. Сніг падав. Світ навколо був чистим, як нова сторінка. І вона знала: історія не закінчується. Вона тільки починається.