Розділ IV. Ніч, коли падав сніг

Карпати вкрила срібна тиша. Гори стояли велично, обрамлені місячним сяйвом, а село під ними дихало казкою. Повітря пахло хвоєю, морозом і глінтвейном, що грівся у мідному казані біля сцени, де готувалися до святкового концерту.

​Над лісом кружляв легкий сніг. Він падав м’яко, наче невагома пір’їнка. Здавалось, небо хоче загорнути Карпати у свій білий шарф тепла.

​Анастасія стояла біля сцени, тримаючи у руках термочашку з какао. На ній був затишний білий светр, червона шапка й теплі рукавички. Щоки щипав мороз, але очі світилися щирим захопленням.

​— Не можу повірити, що це все насправді, — прошепотіла вона. — Наче я потрапила в різдвяний фільм.

— А я думав, ти вже не віриш у дива, — почувся позаду знайомий голос.

​Андрій стояв поруч — у чорному пальті, з фотоапаратом через плече. Його волосся припорошило снігом, а в погляді грала та сама усмішка, від якої у Насті кожного разу ставало тепліше в грудях.

​— Може, я просто чекала правильного моменту, — відповіла вона, роблячи останній ковток какао.

— Або правильного місця, — він підмигнув. — Львів тебе зачарував, але Карпати… вони, здається, торкнулися серця значно глибше.

​Настя тихо всміхнулася:

— Так. Ніби тут я нарешті почала дихати на повні груди.

​Вони пішли алеєю між ялинками, прикрашеними яскравими ліхтариками. У центрі села вже зібралися люди: діти, старенькі, туристи. Хтось грав на скрипці, дівчата у вишиванках співали колядки, а поруч запалювали велике вогнище.

​— Бачиш, ось у цьому вся магія, — сказав Андрій, піднімаючи камеру. — Звичайні люди, прості миті. Але в них більше життя, ніж у будь-яких студійних фото.

— Дозволь, тепер я тебе зніму, — усміхнулася Настя. — Для рівноваги.

​Вона взяла камеру і, не вагаючись, натиснула кнопку. Його профіль на фоні вогнів вийшов ідеальним.

— Це фото я збережу для себе, — тихо додала вона. — Не для статті.

​Він зустрів її погляд — довгий, проникливий. Між ними на мить зависла тиша — така ніжна, що навіть сніг, здавалося, почав падати тихіше.

​Пізніше, коли концерт розпочався, Настя сиділа в натовпі, поруч із дітьми, які тримали у руках свічки. Вогники відбивалися в її очах, а Андрій, допомагаючи за сценою зі світлом, не міг відірвати від неї погляду.

​— Доброго вечора, друзі! — почувся голос ведучої. — І на завершення нашого фестивалю — сюрприз від гостей зі Львова!

​Настя здригнулася. Андрій уже піднімався на сцену з гітарою.

— Ти серйозно? — прошепотіла вона, коли він поглянув на неї.

— Казав же, що Карпати відкривають у людях нове, — він усміхнувся.

​Він налаштував струни, і пролунав перший акорд — простий, але такий щирий, що площа вмить завмерла.

​«Сніг між нами, мов слова недоказані, Серце кличе, але губи мовчать... Може, знову ця ніч — то початок, Може, далі — не варто тікать…»

​Його голос був трохи хрипким, теплим, справжнім. Настя сиділа нерухомо, наче час зупинився. Кожне слово торкалося душі. Коли пісня скінчилася, площа вибухнула оплесками. А він спустився до неї — просто, без зайвих жестів.

​— Це для тебе, — прошепотів Андрій.

— Для мене? — Настя розгублено кліпнула. — Але ж я…

— Ти надихнула. Коли ти так дивишся, здається, що можливо все. Навіть дива.

​Після концерту вони піднялися на пагорб. Там панувала цілковита самотність: лише вони, зорі й нескінченні білі поля.

​— Знаєш, — сказала Настя, дивлячись у небо, — я раніше боялася зими. Вона здавалася мені занадто холодною.

— А тепер?

— Тепер я думаю, що це просто історія, яка чекала на правильну людину, щоб стати теплою.

​Андрій засміявся:

— І хто ж зробив її такою?

— Може, той, хто грає на гітарі під зорями, — вона всміхнулася.

​Він підійшов ближче. Сніг хрумтів під ногами.

— Якщо скажеш «ні» — я зупинюся, — тихо промовив він, торкнувшись її волосся. Його пальці були дивовижно теплими.

​Вона не відповіла словами. Лише зробила крок назустріч.

Сніг пішов густіше — ніби сам світ благословляв цей поцілунок. Теплий, довгий, справжній. Той, після якого зима назавжди перестає бути холодною.

​Повертаючись до будиночка, вони йшли поруч, тримаючись за руки.

— Хочеш знати, що я загадаю на Новий рік? — запитала Настя.

— Хочу.

— Щоб цей вечір не був кінцем історії.

​Він міцно стиснув її руку:

— Тоді не дозволимо йому стати кінцем.

​Попереду, крізь морозне повітря, піднімався дим від каміна, а сніг продовжував свій тихий танець. Бо іноді між снігом і тишею народжується не просто сюжет — а справжнє кохання.