Розділ III. Перші нотки святкового тепла

Карпати зустріли їх яскравим ранковим сонцем, яке пробивалося крізь соснові гілки й грало на білому снігу, мов сонячні ноти на музичному інструменті. Повітря пахло свіжістю, хвоєю і тим особливим морозом, що щипає щоки, нагадуючи: зима тут — справжня.

​Анастасія прокинулася рано. Її кімната у маленькому готелі Яремче мала величезні вікна, крізь які виднілися гори, вкриті білою ковдрою. Вона сіла на край ліжка, глибоко вдихнула і відчула, як серце стискається від передчуття. Не лише через майбутній репортаж, а й тому, що сьогодні вона знову зустрінеться з Андрієм. І цей день обіцяв стати початком чогось нового.

​Вона одягла теплий светр, шарф і, натягнувши рукавиці, вийшла на балкон. Сніг тихо сипав із неба, а сонце створювало на кучугурах сотні маленьких іскор. Мить була чарівною. Анастасія заплющила очі, дозволяючи собі розчинитися в цій зимовій магії.

​Андрій уже чекав у холі. Він перевіряв камеру, подумки плануючи маршрут: де краще встановити штатив, який ракурс обрати, щоб передати душу фестивалю. Його очі блиснули, коли він побачив Анастасію на сходах.

​— Доброго ранку, — усміхнувся він. — Готова до пригод?

— Більше, ніж будь-коли, — відповіла вона, відчуваючи, як прискорюється пульс.

​Вони вирушили до центру містечка. Дорога пролягала через засніжені стежки, де сніг хрустів під черевиками, а навколо панував спокій. Поступово тиша гір змінилася святковим гамором. Ярмаркові намети, вогники, дитячий сміх — усе виглядало як на сторінках казки.

​— Ти вже робиш фото? — запитав Андрій, помітивши, як Анастасія дістала телефон.

— Так, хочу зберегти цей момент. Тут усе неймовірне.

— Іноді здається, що час зупиняється, коли дивишся на такі речі, — погодився він.

​Їхні погляди зустрілися. Анастасія намагалася приховати хвилювання, але Андрій, здавалося, помітив усе. Його посмішка стала ще м’якшою.

​Весь день вони працювали пліч-о-пліч. Анастасія брала інтерв’ю у майстрів та ловила щирі емоції людей, а Андрій знімав кадри, які вона могла б і не помітити.

— Ми — ідеальна команда, — якось зауважила вона.

Коли вони разом розвішували декоративні зірки на ялинці, їхні руки випадково зустрілися. Обоє відчули короткий, але сильний струм тепла. Андрій не поспішав відводити руку, і Анастасія лише злегка усміхнулася, не ховаючи погляду.

​Увечері, коли гори осяялися рожево-золотим світлом заходу, вони зайшли в маленьку кав’ярню. Пахло свіжим хлібом, медом і корицею.

— Знаєш, — сказала Анастасія, гріючи долоні об чашку гарячого шоколаду, — я ніколи не думала, що робоча поїздка може бути такою… затишною.

— А я не сподівався зустріти когось, з ким захочу ділитися такими моментами, — відповів Андрій, дивлячись їй прямо в очі. — Наче весь світ навколо замерз, а всередині — тепло.

​На площі запалали перші вогники вечірнього концерту. Музика наповнила простір, а люди навколо радісно сміялися. Стоячи поруч, вони відчували ту саму нитку ніжності, що пролягла між ними ще у Львові, а тепер зміцніла тут, серед снігів.

​— Завтра продовжимо? — запитав Андрій, коли вони поверталися до готелю.

— Так, — відповіла Анастасія. — І цього разу… я дійсно хочу бути поруч.

​Сніг тихо падав, а Карпати мовчки спостерігали за народженням першого справжнього почуття. Це був день, коли свято і зима з’єднали два серця назавжди.