Розділ II. Коли доля веде в гори

Сніг хрустів під ногами, а ранкове сонце, ще не встигнувши піднятися високо, іскрилося у білих килимах Карпат. Анастасія спиралася на дерев’яний поручень у середмісті Яремче, вдивляючись у долину, вкриту густим туманом. Вона приїхала сюди з наміром зробити репортаж про зимові традиції та людей, які створюють свято для інших.

​Та щось у горах було особливе. Навіть холод здавався лагідним, а сніг — теплим.

​Вона йшла вузькою стежкою до невеликого готелю, коли раптом помітила знайомий силует серед засніжених дерев. Серце миттєво стислося.

​— Андрій? — вимовила вона майже пошепки.

​Він підняв голову, здивовано моргнув, і на його обличчі з’явилася та сама м’яка усмішка, яку вона запам’ятала ще у Львові.

​— Анастасія… — промовив він, і його голос, здавалося, розтопив усю її внутрішню напругу.

— Що ти тут робиш? — запитала вона, марно намагаючись приховати трепет у голосі.

— Я фотографую фестиваль, як і обіцяв. Але… — він ледь знизав плечима, — я й не сподівався зустріти тебе так швидко.

​Їхні очі зустрілися, і на кілька секунд світ навколо перестав існувати. Лише сніг і тиша, лише ліс і вони двоє.

​— Це… неймовірно, — прошептала Анастасія. — Я не вірила, що ми знову перетнемося.

— Доля, мабуть, любить повторювати хороші історії, — усміхнувся Андрій. — Або просто Львів і Карпати змовилися нас з’єднати.

​Вона засміялася, відчуваючи, як морозне повітря прогрівається від того тепла, що розливалося у грудях.

— Може, це знак? — запитала вона, більше у себе, ніж у нього.

— Може, — відповів Андрій. Його щирість була настільки відчутною, що Анастасія зрозуміла: нічого в цьому світі не буває випадковим.

​Вони пішли разом, залишаючи позаду гамірне містечко. Сніг тихо лягав на їхні плечі, а вітер приносив густий аромат хвої. Карпати здавалися величними й водночас затишними — справжнім прихистком для тих, хто шукає своє місце у світі.

​— Ти справді фотографуєш усе це? — запитала Анастасія, вказуючи на засніжені вершини.

— Так, — відповів він. — Але сьогодні, здається, мій найважливіший кадр — це ти.

​Вона хотіла заперечити, але натомість просто усміхнулася. Саме в ту мить вона усвідомила: ця зустріч — не збіг обставин. Гори, сніг і доля вчили її чекати саме на цей момент.

​Кожен їхній крок по засніженій стежці здавався чарівним. Мовби сам сніг під ногами нашіптував, що історія тільки починається. Бо іноді серце знає значно більше, ніж розум. І доля завжди знаходить шлях — навіть якщо він веде крізь глибокий сніг та холод.