Розділ I. Коли падає сніг

Львів пахнув кавою, корицею й снігом. Старе місто, оповите білими хмаринками подиху, жило своїм передноворічним ритмом — трамваї брязкотіли по рейках, музиканти на площі Ринок грали колядки, а десь у кав’ярнях уже запалювали свічки в прозорих склянках.

​Анастасія стояла посеред натовпу з валізою у руках і не могла стримати усмішку. Вона приїхала сюди не просто так — мала написати репортаж про новорічні ярмарки для журналу, де проходила стажування. Але в глибині душі сподівалася знайти щось більше, ніж гарні кадри. Може — спокій, може — себе.

​Вона зупинилася біля ялинки на площі. Вогники мерехтіли, немов дихали. Хлопець поруч продавав гарячий глінтвейн, неподалік сміялися студенти, а з неба сипався тихий сніг — м’який, як спогад.

​— Обережно! — раптом хтось торкнувся її плеча. Анастасія обернулася й побачила чоловіка з камерою в руках. Високий, у темному пальті, з шарфом, недбало обмотаним навколо шиї. Його погляд — спокійний, трохи замріяний, як у людини, що бачить більше, ніж решта.

​— Вибачте, — він усміхнувся. — Я просто намагався спіймати цей кадр, і… здається, ви випадково стали його частиною.

​Він показав екран фотоапарата. На знімку — дівчина в блакитному пальті з валізою серед снігу і вогнів. Наче з кіно.

​— Гарний кадр, правда? — запитав він.

— Це… я? — вона розгублено засміялася.

— Ви. І місто. Разом. — Він нахилив голову. — Я Андрій.

— Анастасія, — відповіла вона.

​Він кивнув, наче запам’ятовував кожну літеру її імені.

​— Я фотограф. Їду завтра в Карпати на зйомки — святковий фестиваль у Яремчі. А ви, здається, журналістка?

— Звідки ви знаєте?

— Ви тримаєте блокнот із написом «Press», — усміхнувся Андрій.

​Вона теж усміхнулась.

— Так, я пишу для «Міського голосу». Завтра їду туди ж — у Карпати. Хочу зробити матеріал про людей, які створюють свято.

​Сніг падав між ними — тихо, спокійно, ніби час вирішив зробити паузу.

​— Може, доля хоче, щоб наші історії перетнулися? — промовив Андрій.

— А може, просто Львів уміє знайомити людей, — відповіла вона.

​Вони стояли ще кілька хвилин, спостерігаючи, як вогники відбиваються у снігу. Потім Андрій витягнув телефон:

— Якщо доля захоче продовження — дам їй шанс. Дозволите ваш номер?

​Вона вагалася, але щось у його голосі було таким спокійним, наче він належав зимовій казці.

— Запишіть, — тихо сказала вона.

​Коли він пішов, місто знову заговорило — шумом, світлом, теплом. Анастасія відчула: цей день не буде просто робочим. Він стане початком чогось нового.

​Вона ще раз глянула на фото в телефоні, яке він скинув їй через хвилину. Підпис під ним був короткий:

​«Сніг між нами. І щось більше, ніж просто кадр».