Сповідь Королеви. Частина 3.

Королева спустилася в підземелля, куди не заходив жоден слуга. Тут, серед запаху сірки, сухої полині та старого пергаменту, була її справжня стихія. Але сьогодні повітря здавалося важким, ніби просоченим передчуттям катастрофи.

У центрі лабораторії на масивному дубовому столі лежало яблуко. Воно було ідеальним - великим, налитим, із боком, що палахкотів багряним, мов призахідне сонце.

“Тобі страшно?” – прошепотіло Дзеркало. Вона принесла його з собою, не в змозі залишити єдиний голос, який підтримував її в цьому божевіллі.

– Мені гидко, – відказала Королева. Її руки тремтіли, коли вона розпалювала вогонь під невеликим срібним казаном. – Я магічка, а не вбивця. Те, що я роблю... це порушення всіх законів мого роду.

“Ти не вбиваєш її, світло моє. Ти даруєш їй вічність, у якій вона нікого не зможе скривдити. Хіба це не вищий прояв милосердя?”

Королева нічого не відповіла. Вона почала додавати інгредієнти, все ще не вірячи, що взялась за таке важче зілля. Вона змішувала витяжку з коріння “тернового сну”, розтерті кристали свинцю та власну кров, насичену магією утримання. Казанок почав виділяти густий, солодкувато-нудотний дим.

Коли зілля стало густим і прозорим, як сльоза, Королева взяла яблуко. Вона занурила в рідину лише один бік - той, що був червоним. Білий бік залишився недоторканим.

– Половина - життя, половина - нескінченна мить, – прошепотіла вона, дивлячись, як червона шкірка вбирає магічний паралітик. – Одне кусання, щоб зупинити серце. Одне кусання, щоб врятувати світ.

Тепер залишалося найважче.

Королева підійшла до великої чаші з темною водою. Вона випила заздалегідь підготовлений відвар “Оманливої личини”. Біль був такий, ніби її шкіру почали зашивати тисячами гарячих голок.

Її молоде аристократичне обличчя почало танути. Пружна шкіра вкрилася глибокими борознами зморшок і бородавок, спина згорбилася під невидимим тягарем, а розкішне волосся перетворилося на сиві жорсткі пасма. Очі, що раніше палали владою, тепер потьмяніли, налилися жовтизною старечої катаракти.

Вона подивилася в Дзеркало. Звідти на неї позирала злиденна стара, в якій неможливо було впізнати величну Королеву.

“Ідеально... – прошепотіло Дзеркало. – Тепер ти як частина пейзажу. Ніхто не відчує твоєї сили. Навіть вона”.

***

Подорож до Чорного Лісу здавалася вічністю. Кожен крок віддавався болем у суглобах старої плоті. Королева спиралася на вузлувату палицю, притискаючи до грудей кошик із яблуками. Одне з них, те саме, лежало на самому дні, прикрите сірим полотном.

Чим ближче вона підходила до шахт гномів, тим сильніше відчувала присутність Білосніжки. Повітря тут було не просто холодним, воно ніби було порожнім. Навіть мороз не кусав так, як це відчуття висмоктаного життя.

Нарешті вона побачила вхід до шахти. Біля порога на камені сиділа Білосніжка. Вона виглядала ще прекраснішою, ніж у замку. Її шкіра світилася надприродною білизною, а губи були настільки яскраво-червоними, що здавалися нафарбованими свіжою кров'ю.

Поруч із нею стояли двоє Гномів. Їхні кам’яні обличчя були пустими, а очі скляними. Вони нагадували випотрошених ляльок, що просто чекали наступного наказу.

Королева здушила в собі ридання.

– Ой, любі мої... – прошамкотіла вона, намагаючись змінити свій голос на тремтливий старечий писк. – Чи не знайдеться у вас ковток води для бідної мандрівниці? Шлях такий довгий, а ноги вже не тримають...

Білосніжка повільно підняла голову. Її чорні очі-провалля вп'ялися в стару. Королева відчула, як прокляття принцеси миттєво потягнулося до неї, обмацуючи її життєву силу. Але маскування було бездоганним - стара здавалася настільки немічною і близькою до смерті, що Білосніжка навіть не зацікавилася нею як їжею. У цій старій жінці просто не було чого пити.

– У нас немає води, стара, – мелодійно відказала принцеса, і в її голосі прозвучала нудьга. – Йди своєю дорогою.

– Ох, бідна я, бідна... – стара похитнулася, вдаючи, що ледь не падає. – Але в мене є дещо інше. Поглянь, красуне, які яблука! Таких у вашому лісі не знайдеш. Солодкі, наче мед, соковиті...

Вона дістала яблуко. Багряний бік зблиснув на світлі, наче дорогоцінний камінь.

– Я не їм таке, – холодно всміхнулася Білосніжка, але її погляд мимоволі затримався на фрукті. Магія, закладена в яблуко, почала діяти. Вона манила, обіцяла щось неймовірне, щось, що зможе вгамувати її вічний голод.

– Це не звичайне яблуко, дитятко, – прошепотіла Королева, роблячи крок ближче. Гноми навіть не поворухнулися. – Його виростили на магічних джерелах. Один укус - і ти відчуєш таку силу, якої ще ніколи не знала. Спробуй... я віддаю його задарма, лише за твою добру посмішку.

Королева простягнула яблуко на долоні. Вона бачила, як Білосніжка бореться зі своєю підозрілістю. Але голод монстра завжди сильніший за обережність.

Принцеса повільно взяла яблуко. Її пальці, холодніші за лід, торкнулися руки Королеви.

– Ти так тремтиш, стара, – зауважила Білосніжка, вдивляючись у її очі.

– Від старості, зіронько... лише від старості... – Королева затамувала подих. Її серце калатало так гучно, що, здавалося, його чути на весь ліс.

Білосніжка піднесла яблуко до губ. Вона повернула його саме червоним отруєним боком.

– Ну ж бо... – прошепотіла Королева про себе. – Зроби це. Заради всіх нас.

Зуби Білосніжки з хрускотом встромилися в соковиту м’якоть.

Наступна секунда здалася вічністю.

Білосніжка застигла. Її очі розширилися, чорнота в них на мить спалахнула сріблом. Вона хотіла щось сказати, її червоні губи ворухнулися, але з них не вилетіло жодного звуку.

Яблуко випало з її рук, котячись по сірому снігу.

Принцеса хитнулася. Гноми кинулися до неї, але було пізно. Магічний параліч діяв миттєво. Білосніжка повільно опустилася на землю. Її шкіра, і так біла, стала прозорою, як гірський кришталь. Дихання припинилося. Серце зробило останній важкий удар і затихло.