Сповідь Королеви. Частина 2.

Місяці, що послідували за візитом таємничої мандрівниці, перетворили життя замку на суцільний психологічний жах. Зима того року видалася ще лютішою за ту, коли народилася Білосніжка, ніби сама природа відчувала наближення невідворотного.

Королева майже перестала спати. Її покої тепер завжди були замкнені зсередини, а свічки горіли до самого світанку. Вона годинами сиділа перед Чорним Дзеркалом, слухаючи його співчутливий шепіт. Дзеркало стало її єдиним другом, єдиним радником, який “розумів” усю важкість її становища. 

“Світло моє... подивись на свої руки, – ніжно бриніло скло в її голові, показуючи, як шкіра Королеви стає напівпрозорою, ніби пергамент, крізь який проступають сині вени. – Ти віддаєш їм усе. Своє здоров'я, свою молодість. А вони? Чуєш, як вони шепочуться за твоїми дверима? Вони називають тебе відьмою. Вони ненавидять тебе і чекають твоєї смерті”

Дзеркало майстерно грало на її виснаженні. Воно не брехало прямо, воно лише підштовхувало реальність, перетворюючи обережність на параною.

Одного ранку сталося неминуче. Білосніжка, якій дозволялося гуляти лише у відведеному крилі внутрішнього двору, стояла біля крижаного фонтану. Молодий вартовий, засліплений п'янкою аурою принцеси і одурманений її неземною вродою, порушив наказ. Він підійшов надто близько, щоб подати дівчині рукавичку, яку та нібито випадково впустила.

Королева спостерігала за цим з вікна своєї вежі. Вона вдарила по своєму магічному щиту з усією силою, намагаючись відкинути хлопця назад, але було надто пізно. Вартовий торкнувся крижаних пальців Білосніжки. На його обличчі розцвіла блаженна усмішка, а потім... він просто впав на мерзлу бруківку. Його каштанове волосся посивіло за секунду, а серце зупинилося, не витримавши раптового викачування життєвої енергії.

Білосніжка ж лише здивовано кліпнула абсолютно чорними очима, а на її щоках заграв здоровий яскраво-червоний рум'янець. Вона просто переступила через тіло вартового і пішла далі.

Королева відсахнулася від вікна. З її носа хлинула кров, капаючи на білосніжне мереживо коміра. Її магія вичерпалася і бар’єр тепер повністю впав. 

Вона кинулася до туалетного столика і вчепилася тремтячими пальцями у важку срібну оправу Дзеркала.

– Вона вбила його! – прохрипіла жінка, задихаючись від сліз безсилля та болю. – Я не втримала... Я більше не можу її контролювати! Вона зжере весь замок!

Чорна поверхня пішла брижами. Відображення Королеви дивилося на неї спокійними очима.

“Я попереджало тебе, моя люба. Вона - паразит. Ти королева. Твій обов'язок - захищати свій народ. Навіть ціною власної душі. Хіба ні?”

– Що мені робити? – відчайдушно прошепотіла жінка, остаточно здаючись під владою артефакту. – Я не зможу її вбити… 

“Вижени її. Тут, у замку, занадто багато “їжі”. У Чорному Лісі є старі печери, це місце сили давніх гномів-охоронців, де магія блокується свинцем, гірським кришталем і каменем. Відправ туди свого Королівського Мисливця. Нехай він відведе її туди і запечатає вхід. У холоді і без джерела живлення вона впаде в летаргічний сон. Це єдиний вихід врятувати всіх і зупинити монстра”.

Це звучало логічно. Це звучало як єдиний можливий порятунок. Дзеркало пропонувало не вбивство, а повну ізоляцію. 

Того ж вечора Королева викликала до себе Мисливця - похмурого і вкритого шрамами чоловіка. Він був єдиним у замку, хто частково опирався чарам принцеси, адже його власна душа вже була понівечена війною та втратами.

– Ти візьмеш принцесу на світанку, під приводом прогулянки, – наказ Королеви лунав твердо. Вона стояла спиною до нього, зціпивши закривавлені після ранкового нападу руки. – Вивезеш її в саму гущавину Чорного Лісу. До старих шахт.

– Ваша Величносте... туди не ходять люди, – хрипко відповів Мисливець, і в його голосі прослизнув шок. – Залишити там таку юну дівчину... Це вірна смерть. Навіть дикі звірі не виживають у тих краях.

– Це наказ! – Королева різко обернулася, а в її очах майнуло лихоманкове полум'я, яке Мисливець сприйняв за чисте божевілля. – Ти залишиш її там. Запечатаєш вхід у шахти. Вона не повинна повернутися до замку, ти зрозумів мене? Ніколи! А щоб я була впевнена, що ти виконав наказ і твоя рука не здригнулася... принеси мені доказ. Принеси мені серце дикого кабана, вбитого на тому ж місці, як свідчення того, що ти дійшов до кінця.

Мисливець низько поклонився, ховаючи жах на своєму обличчі. Він зрозумів її слова по-своєму. Слуги за дверима, що підслуховували кожне слово, зрозуміли їх по-своєму.

“Залишити в лісі на вірну смерть”, “не повинна повернутися”, “принести серце як доказ”... Для будь-кого це звучало як кровожерливий наказ мачухи вбити безневинну падчерку.

Коли двері за Мисливцем зачинилися, Королева важко опустилася на підлогу біля ліжка, закривши обличчя руками. Вона беззвучно плакала. Вона щойно врятувала своє королівство від неминучої загибелі, але свідомо поставила на собі тавро безжальної вбивці.

А в кутку кімнати, тьмяно поблискуючи терновою оправою, Чорне Дзеркало задоволено пульсувало темною магією. Сценарій ідеально переходив до наступного акту. Лиходійка зіграла свою роль бездоганно.

*** 

Чорний Ліс зустрів їх могильною тишею. Тут не співали птахи, а віковічні сосни стояли так щільно, що навіть опівдні сонце не пробивалося крізь їхні чорні крони. Сніг під ногами був глибоким і пухким, але Мисливець з кожним кроком відчував, як по спині стікає холодний піт, що не мав нічого спільного із зимовим морозом.

Він ішов попереду, прокладаючи шлях. Білосніжка ступала слід у слід. Вона не скаржилася на холод, хоча на ній була лише тонка сукня з блакитного шовку та легкий плащ.

Коли вони зайшли достатньо глибоко, туди, де починалися закинуті штольні, Мисливець озирнувся. Те, що він побачив, змусило його затамувати подих. Сніг, якого торкалися маленькі туфельки принцеси, миттєво сірів і перетворювався на брудний лід. Вічнозелена папороть, повз яку вона проходила, чорніла і осипалася гнилью.