Глава 16

Павло.

Він чув її крик. Гострий, розриваючий, такий, що холодом обпік усе всередині. Він навіть не одразу зрозумів, що це був її голос.

Стояв перед під’їздом, а поруч Люба щось говорила, усміхалася. Льоня дивився на нього так, ніби оцінював, ніби знав, що Павло зараз втратив все, розповідав про нову роботу. Але Павло не слухав. І раптом крик. Його ноги стали ватними. Він не рухався. Люба здригнулася. Льоня тут же рвонув угору сходами. І тільки тоді Павло зрозумів, що щось відбувається.

Аліна.

Він кинувся слідом. На кожному сходовому майданчику ноги ніби не слухалися. Свідомість розірвалося між страхом і нерозумінням. Він думав, що зараз він щось зробить. Що він її врятує. Але коли добіг — уже було пізно. Він не одразу зрозумів, що бачить.

Аліна сиділа на підлозі. На обличчі кров. Дихала важко, ніби не могла заповнити легені повітрям. Льоня стояв над чоловіком, стискаючи того за комір. Голос його був тихим, але кожне слово важким, як свинець:

— Ще раз я тебе тут побачу – просто вб’ю. Закопаю в піску, і ніхто тебе не знайде.

Павло просто стояв. Відчував, як щось у ньому холоне. Як кров у венах стає густою, тягучою. Він не знав, що робити. Його руки були порожніми. Його тіло не рухалося. Його голос зник.

Аліна підняла на нього погляд. Порожній. Чужий. Він завжди знав, що в її очах була ніжність, була теплота, була любов. А зараз там було… нічого. І вона просто відвернулася. Наче він не існував. Порожнеча. Щось у ньому зламалося. Щось впало і розлетілося на друзки. Він не пам’ятав, як дістався додому. Не пам’ятав, як зайшов до квартири, як зняв футболку, як кинув ключі на стіл.

Але пам’ятав, як відкрив пляшку. Випив перший келих — і не відчув нічого. Випив другий — стало тільки гірше. Випив третій — і його накрила порожнеча.

Він не був хорошим. Він не був тим, хто міг би її захистити. Він це знав.

І знав, що вона теж це зрозуміла. Що тепер вона бачила його по-іншому. Не як Павла, якого вона кохала. А як Павла, на якого не можна покластися. Його розривало навпіл. Він хотів бути кращим. Хотів змінитися. Але чи було ще що змінювати? Чи ще був шанс?

Він не знав. Він її втратив.

І, можливо, назавжди.

Кімната тонула в напівтемряві. Штори були щільно закриті, та все одно десь крізь щілини пробивалося сонячне світло, розрізаючи простір тонкими лезами. Павло лежав на дивані, втупившись у стелю. У голові гуло. Від алкоголю. Від думок. Від власної безпорадності та нікчемності.

Він не знав, скільки днів уже так жив. Чи взагалі це життя? Бабуся зайшла в кімнату, голос її був тривожним.

— Павле, досить уже. Завтра летіти, а ти що?

Він мовчав.

— Я не знаю, що робити, синку. Але так більше не можна.

Він чув, як вона зітхнула і вийшла. А за кілька хвилин пролунав стук у двері. Глухий, впевнений. Він не встиг навіть отямитися, як двері відчинилися. І на порозі стояв він. Назар. Стояв і дивився. Довго. Занадто довго. Павло сів на дивані, криво всміхнувся.

— О, ти прийшов подивитись на невдаху?

Назар не відповів.

Просто зайшов у кімнату, став біля дверей.

— Виглядаєш так, ніби тебе три дні місили ногами.

— Ага, тільки це я сам себе так.

Тиша.

— Ти летиш завтра.

Павло потер обличчя.

— Та мені плювати, Назаре. Плювати на все.

Назар нахилив голову, очі звузилися.

— Це через неї?

Павло засміявся.

Гірко.

Порожньо.

— Та ти нічого не знаєш.

Назар мовчав.

— Я втратив її. Я втратив її, коли не забрав з того дому. Я втратив її, коли зраджував. Я втратив її, коли стояв і дивився, як на неї піднімають руку, а я… я навіть не зрушив з місця.

Павло знову розсміявся, але в тому сміхові не було нічого веселого.

— І це ще не все.

Назар нахмурився.

— Що ти хочеш сказати?

Павло підняв на нього очі.

— Аліна була вагітна.

Назар не ворухнувся. Навіть не кліпнув.

— Що?

Павло вдихнув і продовжив:

— Вона завагітніла. Я запропонував забрати дитину в Іспанію, поки вона довчатиметься. Вона… Вона вирішила зробити аборт.

Тиша в кімнаті стала нестерпною. Назар не говорив нічого. Просто дивився. Його очі були темні, як ніч. І в цій темряві було щось, від чого Павло відчув, як у нього стислося серце.

— Вона зробила це?

— Так. Я був з нею. Я оплатив усе. Але, чорт забирай, Назаре… Я не був поруч так, як мав бути. Я не зміг захистити її ні від чого.

Назар зітхнув і повільно провів рукою по обличчю.

— Ти справді… справді ідіот.

Звук, який видав Назар, не був словами. Це був стогін, який вирвався з його грудей, ніби його тіло розкололося навпіл. Він вхопився за волосся, стиснув кулаки так, що побіліли кісточки.

— Ні…

Він хитнувся назад, ніби його вдарили. Потім глухо вдарив кулаком у двері. Павло сіпнувся, але не ворухнувся.

— Вона… Вона все робила сама. Вона сама шукала клініку. Сама телефонувала. Сама приймала рішення. А я просто… платив. Просто сидів поруч. Просто жартував, коли їй було боляче. Просто мовчав, коли вона поверталася в Чернігів і зникала в тому пеклі.

Назар дивився на нього, і в його погляді не було злості. Там було щось гірше. Зневага. Біль.

— Ти просто дозволив їй це зробити?

— Це був її вибір.

Назар різко повернувся і вдарив по стіні.

— Її вибір, а ти просто спостерігав?!

Його голос прорізав повітря, наче грім.

— Ти мав би дати їй впевненість! ти мав хоча б… Боже…

Він знову провів руками по обличчю, ніби намагався стерти всі думки, що роїлися в його голові.

— Вона… як вона зараз?

Павло знову засміявся.

— А ти що, не знаєш? Я теж не знаю. Вона мовчить. Вона просто мовчить, Назаре.

Назар відвернувся.

Зробив крок до дверей.

— Знаєш що? Я би тебе вбив. Але вона вже зробила це сама. Для неї ти помер.