Глава 15

Павло приїхав всупереч небажанню бачитись Аліни. Вона не хотіла йти. Не хотіла чути його голос, дивитися на його очі, які завжди здавалися їй надійними, а тепер викликали лише сум’яття. Але Павло приїхав. Приїхав, бо вона більше не відповідала на його дзвінки. Бо він знав, що якщо вона ще трохи пробуде в цій квартирі, вона остаточно замкнеться в собі, розчиниться в цій порожнечі, що її поглинала.

— Хочеш пройтися?

Вона глянула на нього.

— Навіщо?

— Просто. Щоб не сидіти тут. Тобі треба вийти. Вже вечір і там навіть не спекотно. До того ж, я скоро поїду. 

Вона не хотіла. Але все одно вийшла. Вони мовчки йшли крізь місто, поки асфальт не змінився на лісову стежку, поки за спиною не залишилися багатоповерхівки, чужі голоси, машини, пилюка.

Дорога вела вздовж річки Стрижень, поміж високих сосен, і повітря тут було іншим. Воно пахло хвоєю, теплою землею, свіжістю. Під ногами м’яко пружинили соснові голки, дерева тягнулися до неба, створюючи природний тунель зі світла й тіні.

Павло йшов поруч. Тихий та напружений. Нарешті вона заговорила.

— Ти мене кохаєш?

Він спинився. Подивився на неї, ніби почув щось абсолютно неочікуване.

— Ти це серйозно питаєш?

— Колись кохав?

— Аліно…

— Якщо кохав, чому не забрав мене?

Його брови зсунулися.

— Що?

— Якщо я така дорога тобі, якщо я – твоє життя, чому ти дозволив мені жити там? Чому залишив мене в цьому лайні?

Її голос не тремтів. Він був тихий, холодний, неймовірно втомлений. Павло розгубився.

— Я постійно кликав тебе, ти не хотіла їхати…

Він замовчав. Річка текла поруч, віддзеркалюючи сонце на своїй поверхні, хмари повільно пливли небом, вітер погойдував верхівки сосен. Вона вдихнула на повні груди запах хвої, сухої трави, літнього лісу.

— Я знаю, що ти мені збрехав.

Павло знову різко подивився на неї.

— Про що ти?

— Той дзвінок. Я намагалася повірити, робила все, щоб повірити. Але я знаю, що це була брехня. Ти збрехав. Просто зізнайся.

Тиша. Вони продовжили йти. Крок за кроком. Він мовчав. Йшов поруч, ніби зважуючи кожне слово, ніби вирішуючи, чи варто зараз щось казати. А потім, після довгої паузи, заговорив:

— Я тобі зраджував.

Аліна навіть не здивувалася. Не зупинилася. Просто продовжила йти.

— З тою дівчиною, що взяла трубку тоді?

Він ковтнув.

— Так.

— Скільки разів?

— Двічі.

— Чому?

Павло притримав руку на потилиці, ніби відчув різкий біль у скронях.

— Я не знаю. Я просто… я був там. Я був сам. І я ні про що не думав.

Аліна зупинилася.

— Не думав?

— Я… Я кохаю тебе. І завжди кохав. Але я не знаю, що зі мною тоді було. Я ніби жив у двох світах. Тут – ти. Там – нічого.

— Але дівчина там була..

Він видихнув.

— Була.

— І ти про це мовчав.

— Я боявся втратити тебе. Я клянуся, я хотів змінитися, я це зробив. Я заблокував її. Я не хочу нікого, крім тебе.

Її очі були спокійними.

— Чому ти розповів зараз?

— Бо не хочу більше брехати.

Вона дивилася на нього довго.

Вітер хитав сосни, сухі голки падали на землю, десь у лісі крикнула пташка.

— Ти хочеш змінитися заради мене.

— Так.

— Але чи можеш ти змінити те, що вже зробив?

Його груди піднялися у важкому вдиху. Він нічого не відповів. І вона теж мовчала. Лише продовжила йти. І тепер між ними була прірва. Глибока, невидима, але абсолютно реальна. І Павло це відчував.

Вони мовчки дійшли до її під’їзду. Нічого не казали одне одному. Після всього, що було сказано раніше, слова здавалися зайвими. Коли Павло заговорив, його голос був низьким, трохи втомленим, ніби він щойно усвідомив щось, що давно мав зрозуміти.

— Я їду за тиждень.

Аліна не здивувалася. Не підняла на нього очей. Просто чекала, поки він скаже все, що хоче.

— Я не знаю, коли приїду. Але я хочу налагодити стосунки. Я хочу, щоб у нас був шанс.

Вона не відповіла.

— Я оплатив квартиру на півроку. Якщо ти захочеш, можеш жити там. Ніхто тебе не потурбує. Будеш у Києві, на навчанні. Можеш просто… бути там.

Він ковтнув, провів долонею по волоссю, зітхнув.

— Я шкодую.

Його голос зірвався.

— Я розумію, що ти прийняла таке рішення через мене. Через те, що я не дав тобі відчуття безпеки. Через те, що я не писав тижнями. Через те, що ти відчувала самотність, навіть коли я мав бути поруч.

Він зупинився, зітхнув, глянув убік, ніби намагаючись зібрати думки докупи.

— Моя сестра якось сказала, що жінки підсвідомо відчувають зраду. Я тоді засміявся. Це здавалося дурницею. А тепер розумію, що вона була права.

Він тихо, коротко посміхнувся, ніби відчув власну безглуздість. Але потім його обличчя посерйознішало.

— Це не смішно. — Він опустив голову, дивлячись на свої руки, ніби шукав у них якусь відповідь, якої не міг знайти. — Це зовсім не смішно.

Аліна мовчала. Десь неподалік пролунали голоси. Гучні, п’яні, нерівні. Компанія повільно проходила вулицею, хтось сміявся, хтось говорив щось невиразне. Вони завернули в її під’їзд. Аліна застигла. У неї раптом стиснуло груди. Батька вдома не було. То до кого вони прийшли? Та й, зрештою, яка різниця? Байдуже. Вона повернула голову до Павла, подивилася йому просто у вічі.

— Бувай.

Він здригнувся. Не сказав нічого. Просто стояв і дивився, як вона заходить у під’їзд, як важкі металеві двері повільно зачиняються за нею. Аліна пройшла кілька кроків, потім, не знаючи чому, обернулася до вікна. Він усе ще стояв там. Просто стояв, втупившись у двері, ніби намагався зрозуміти, що щойно сталося. Ніби думав, що от-от почує її голос. Що вона зупиниться. Що вона повернеться.

Але вона не повернулася.
Піднімаючись сходами на третій поверх, вона на секунду зупинилася, щоб зітхнути. Але цієї секунди вистачило, щоб двері однієї з квартир різко прочинилися, і з них вийшов він. Той самий. товариш її батька. Той, що приходив до них додому. Той, що п’яним намагався її схопити за руку і шепотів щось огидне. Той, що тепер стояв перед нею, загородивши прохід.