Глава 14

Дорога до Києва була довгою. Але не тому, що зайняла кілька годин, а тому, що кожна хвилина тягнулася, ніби знущалася з неї. Вони не розуміли, що чекає на неї там, попереду.

Аліна сиділа на пасажирському сидінні, мовчки дивлячись у вікно. За вікном літо гуло сонцем і спекою. Дороги танули під колесами, траса вела їх уперед, в майбутнє, яке тепер розділилося на "до" і "після". Вона не знала, про що думати. Їй не хотілося аналізувати своє рішення. Воно було прийняте і більше не потребувало пояснень.

Вона спробувала уявити, що буде після. Що завтра стане таким самим днем, як і всі попередні. Що нічого не зміниться. Що вона не зміниться. Павло кинув на неї погляд.

— Ти не говорила всю дорогу.

Вона ледь чутно зітхнула.

— А що сказати?

— Я не знаю… що завгодно. Як почуваєшся?

Вона подумала над цим.

— Ніяк.

Павло стиснув губи. Він розумів її стан. Вона не була тут. Вона відсторонилася від усього, ніби тіло їхало цією трасою, а її думки лишилися десь позаду. Хотів щось сказати, щось розумне, підтримуюче, але всі слова здавалися зайвими і тому він просто мовчав.

До кілніки вони приїхали на годину раніше. Світлі коридори, бездоганно чисті підлоги, лаконічний інтер’єр. Це місце не мало виглядати лякаюче. Не мало викликати жаху чи осуду. Воно мало створювати відчуття безпеки.

Але Аліна не відчувала безпеки. Вона відчувала порожнечу, дивилася на людей у коридорі — жінок, дівчат, які, як і вона, прийшли сюди не просто так.

Деякі сиділи з чоловіками, інші були одні. Ніхто не говорив голосно.

Тиша була гнітючою, хоч у фоні тихо грав радіоприймач на стійці адміністратора.

Вона дивилася на стіну перед собою і думала про те, як швидко змінюється життя. Ще кілька тижнів тому вона навіть не підозрювала, що буде тут. Що сидітиме на цьому стільці, втиснувши пальці в коліна. Що відчуватиме цю важкість у грудях.

Павло сів поруч. Його рука була близько, але він не доторкався до неї. Ніби розумів, що зараз їй не потрібні дотики.

— Все буде нормально, — тихо сказав він. — Я з тобою.

Вона кивнула, не піднімаючи очей.

— Мені треба піти на огляд.

Він підвівся разом із нею.

— Я зачекаю тут.

І хоча вона не попросила цього, вона була вдячна.

Кабінет лікаря був стерильним. Занадто білим. Занадто ідеальним. Ніби в ньому не відбувалося нічого, що могло б залишати сліди.

Лікар запитала, чи остаточне рішення вона прийняла. Це було за протоколом. Аліна підняла очі і вперше за три дні подивилася комусь в очі.
— Так. - її голос звучав в повній тиші твердо та впевнено.

Лікарка кивнула, прийнявши її відповідь, та продовжила, пояснювала їй все, що має відбутися. Що на її терміні процедура має пройти легко. Що сьогодні вона вип'є першу таблетку, а завтра прийме другу, під наглядом. Що її тіло саме зробить усе інше. Що це буде схоже на сильну менструацію. Але вони обидві знали, що це не буде просто "схоже".

Вона розписалася в документах. Взяла склянку води та проковтнула таблетку. Без вагань. Без пауз. Просто зробила це. І коли все було закінчено, вона повернулася в коридор. Павло підвівся, побачивши її.

— Все?

Вона кивнула.

— Завтра прийду ще раз.

Вони вийшли на вулицю. День був спекотним, яскравим. Все навколо було надто живим. Ніби світ навіть не помітив, що зараз щось змінилося.

Наступного дня все відбувалося так само. Вона повернулася. Прийняла другу таблетку. І цього разу наслідки почалися одразу.

Спочатку — легкі спазми. Потім — біль. Різкий, хвилями. Вона сиділа вспеціально виділеному кабінеті, скрутившись на кушетці і стискаючи пальці в кулаки.

— Чим я можу допомогти, — сказав Павло і трохи тихіше додав. — Пробач крихітко, це все я винен, що не зміг тебе вберегти

Вона мовчки кивнула. Йшов час, він намагався жартувати та підтримувати.

Говорив, що після цього вони точно мають замовити додому весь китайський ресторан. Що вони можуть подивитися кіно. Що їй буде легше. Але вона вже майже не чула його. Її нудило, голова йшла обертом, кімната захиталась. Вона відчувала, як тіло протестує, як воно хоче позбутися всього, що є всередині.

— Павле, допомоди встати.

— Що?

— Допоможи піднятися. Мене нудить.

Він різко підлетів до неї, та допоміг дійти до раковини в кутку кабінету. Її вирвало. Вона стояла, упираючись руками та ковтаючи важке повітря.

Чи подіяло все? Ніхто не знав. Вона не знала. І цей страх відбивався у темних очах Павла, коли він узяв її за лікоть. І цей страх побачила Аліна в його очах.
Порожнеча. Вона відчувала її кожною клітиною. Ця порожнеча не мала звуку, не мала кольору, не мала чітких обрисів, але вона була всюди.

Коли вони їхали назад у машині, коли літо все ще гуло сонцем і спекою, коли дороги танули під колесами, а траса знову вела її вперед. Раніше вона думала, що ця дорога веде в майбутнє. Тепер здавалося, що вона просто повертає її назад. До того, що вже знайоме, до того, що не викликає питань. Але всередині все було іншим.

Її тіло здавалося легшим, але це була вага втрати, а не свободи. Її думки стали тихішими, але це був не спокій, а виснаження. Вона дивилася у вікно, на поля, на дерева, на вивіски придорожніх кафе, на чужі життя, що проходили повз, і намагалася уявити, що нічого не сталося. Що вона просто проїхала цей відрізок життя, як проїжджають нецікаві міста. Що скоро вона повернеться в Чернігів, ляже у своє ліжко, і все буде як раніше.

Але не буде.

Вона це знала. Павло мовчав. Він лише іноді кидав на неї короткі погляди. Його пальці стискали кермо так, що біліли кісточки. Вона знала, що він відчуває провину. Він говорив про це ще там, у клініці. Тримав її руку, шепотів «пробач, крихітко». Але це не була його провина. І не її теж. Просто був вибір. І наслідки. І порожнеча.

Місто зустріло їх сірою, важкою спекою. Пилюка зависла в повітрі, дороги були розпечені, тіні здавалися рятівними острівцями. Вона не хотіла сюди повертатися. Але не було іншого місця. Київ був занадто чужим. В квартирі Павла було тісно. Їй потрібна була її кімната. Її тиша. Її власна самотність.