Глава 13

Павло.

Павло не спав.

Лежав у темряві, втупившись у стелю, слухаючи рівне дихання Аліни. Вона заснула кілька годин тому, але її обличчя навіть уві сні залишалося напруженим, губи трохи тремтіли, ніби вона щось промовляла в своїх снах. Він заплющив очі, але від цього думки не зникли.

Що далі?

Це питання висіло в голові. Коли він дізнався про вагітність, його першою реакцією було прийняття. Гаразд. Він готовий. Але чи дійсно він був готовий? Він навіть не знав, як бути дорослим сам. Що він може дати дитині?

Він уже уявляв розмову з матір’ю. Її глибокі зітхання, коли вона почне говорити про відповідальність. Як він збирається виховувати дитину? Де він працюватиме? Але вона точно підтримає. 

Він не хотів цієї дитини.

Ця думка була ані благородною, ані правильною. Але чесною.

Йому було страшно. Не за себе. За них.

Вони не були парою, яка готова до такого. Вони ще самі не розібралися, ким є один для одного і це відчувалось в усьому. Але він любив Аліну. Любив її так, що думав — переживе все.

І якщо вона вирішить народжувати… Він прийме це. Бо це була вона - його Алінка.

Та сама, яку він зустрів, коли їй було чотирнадцять. Та, яка тоді була для нього крихкою, дитячою, відкритою, а тепер — стала жінкою, яку він хотів би захистити. Але водночас…

Він відчував, що втрачає її.

Що навіть якщо вона залишиться з ним, навіть якщо він спробує бути кращим, якщо він стане відповідальним — все одно щось між ними зміниться. Він там, а вона - в Києві..

І як би не було важко, він не змусить її взяти на себе більше, ніж вона здатна витримати.

Аліна

Аліна давно не відчувала такого виснаження. Все навколо звузилося до одного питання: як жити далі? І відповідь мала бути негайною. Вона не могла відтягувати рішення. Не могла дозволити собі чекати, доки час усе вирішить сам. Але чим більше вона роздумувала, тим важче ставало дихати. Це не була просто проблема, яку можна відкласти. Це не була ситуація, яку можна ігнорувати.

Вона лежала в темряві, вдивляючись у лінії світла від вуличного ліхтаря, що падали на стелю і знала, що він не спить. Чула, як нерівно він дихає, як ледве помітно стискає пальцями ковдру, ніби намагається знайти опору.

І розуміла, що вона сама — без опори. Все її життя вона намагалася не створювати проблем. Не бути тягарем. Не просити надто багато. А тепер?

Тепер вона стояла перед вибором, від якого залежало все. І вона не була впевнена. Не в собі. Не в Павлі. Не в тому, що вона не залишиться сама. 

Особливо після того, як дізналася, що він мав повернутися. Що він мовчав про це всі ці чотири місяці. Чому він не сказав? Чому не дав їй часу на підготовку? Чи взагалі збирався говорити?Чи він просто чекав, коли сам вирішить?

Їй стало важко дихати. Вона ніколи не мріяла про життя за кордоном. Вона любила своє місто, навіть з його хаосом, з його недосконалістю, з батьком, який постійно пив, і матір’ю, яка працювала до знемоги. Вона не уявляла себе в іншій країні. Але ж… З коханим?

Вона заплющила очі.

Чи був він коханим? Чи був він тим, заради кого вона могла покинути все? Невже вона справді хоче бути там, де він? Чи просто боїться залишитися одна?

Її груди стислися. Вона боялася свого власного вибору. І цього разу їй не було на кого спертися.

Вона мусила вирішити сама. 
Вона приймала це рішення не тому, що не могла народити. І навіть не тому, що боялася болю, відповідальності чи засудження. Вона могла б це зробити. Але вона знала, що це буде не її вибір.Це буде спроба зробити правильно, в очах суспільства, навіть якщо ціною стане вона сама.

Все життя її вчили думати про інших. Як не створювати проблем. Як бути зручною, правильною. Як приймати речі, які болять, мовчки, бо так легше всім. Її вчили не бути тягарем.

Але ця ситуація була іншою.

Вперше в житті вона мала вирішити щось не для когось, а для себе. І це рішення не мало бути "правильним" чи "неправильним". Воно мало бути її.

Вона не була готова. Не фізично. Не емоційно. Не психологічно.

Це не був страх перед труднощами. Це був страх перед тим, що вона стане матір’ю не тому, що хоче, а тому, що боїться сказати «ні». Що якщо вона народить, то це буде не через любов, а через почуття обов’язку. Що якщо вона зараз пожертвує собою — вона ніколи не зможе сказати, що це було свідоме рішення. Що все життя буде відчувати цей тягар. І це буде не любов. Це буде жертва.

А любов і жертва — не одне й те саме.

Вона не хотіла стати людиною, яка зранку прокидатиметься з думкою: «Я мала зробити інший вибір». Вона не хотіла дивитися в очі своїй дитині й бачити там власний страх. Бо діти відчувають. Вони завжди відчувають. І якби вона колись вирішила стати матір’ю — то хотіла б, щоб це було з радістю. З розумінням, що це її вибір. А не тому, що так "треба".

Останні тижні ледь не кожен день приносив нові стреси. Батько знову почав пити запоями. Коли вона поверталася додому ввечері, він уже спав на кухні, залишаючи після себе порожні пляшки й запах алкоголю. Мати приходила з роботи о другій ночі, мовчки переодягалася й лягала спати, навіть не намагаючись поговорити. Вранці так самой йшла вже о 8 ранку. Це була рутина, до якої вона звикла. Але тепер усе сприймалося інакше. Вона не могла уявити тут дитину. Дитину, яка росла б у цьому хаосі. Вона розуміла, що її життя вже складне. І воно не стане легшим.

Аще Аліна не була впевнена в майбутньому з Павлом.

Його мовчання про повернення в Іспанію було для неї показником. Він не сказав, бо не був упевнений, як вона відреагує. І вона не була впевнена. Це було замкнене коло невизначеності. А вона не могла так. Не зараз. Не з тим, що було поставлено на карту. Але навіть якби Павло був поруч, якби вони переїхали в Київ, вона б не змогла залишити матір одну. Але головне…

Чи хотіла вона цього? Жити з Павлом. Мати з ним дитину. Побудувати з ним майбутнє?