Глава 12

Час ішов.

Літо в Чернігові виснажувало. Дні зливалися в одну довгу, гарячу смугу, розбавлену гулом кондиціонерів, задухою автобусів і нескінченними справами, які вимагали уваги.

Аліна поволі забувала Назара, але не тому, що хотіла. Просто її думки були зайняті іншим.

Проблеми вдома накочувалися хвилями. Вона тонула в них, намагаючись втриматися на поверхні, вдати, що все нормально. Вдень вона працювала, знайшла спосіб як полегшити життя мамі, — допомагала їй з документами, розбиралася з рахунками, відповідала на дзвінки. Вночі, коли поверталася додому, часто знаходила батька в нетверезому стані.

Здавалося, що з кожним днем ситуація погіршувалася.

Батько став більш запальним, його п’яні монологи ставали довшими, а іноді переходили в агресію. Він не бив її, ні. Але двері голосно гриміли, тарілки розбивалися об підлогу, а меблі інколи хиталися від удару кулаком.

Мати мовчала. Вона працювала до другої-третьої ночі, повертаючись виснаженою, змученою, від неї пахло дешевою кавою та втомою. Грошей не ставало більше. Якось увечері, коли Аліна поверталася з кухні, в її кімнаті не було скриньки з сережками. Вона перевернула всю кімнату, але їх ніде не було. Серце шалено калатало в грудях. Не те щоб вони їй подобались, вони були якимись надто кричащими..але їх подарував Павло. Дорогі, з великими блакитними камінцями. Вона майже одразу зрозуміла, хто їх узяв. Батько сидів у залі, курив і переглядав щось у телефоні.

— Де мої сережки?

Він навіть не підняв голови.

— Які сережки?

— З блакитними каменями. Павло подарував. Де вони?

Тиша. Він зробив затяжку, пустив дим, зітхнув.

— Я їх у ломбард здав.

Аліна відчула, як земля пішла з-під ніг.

— Що?

Батько лише знизав плечима.

— Мені були потрібні гроші. 

— Ти… ти навіть не запитав мене! Це був подарунок!

Він нарешті подивився на неї.

Його очі були червоними, набряклими, з-під футболки стирчали худі кістляві плечі.

— Мені не треба ні в кого питати. Я твій батько. І я роблю те, що потрібно.

— Для кого? Для себе? Для своїх пляшок?!

Його погляд потемнів.

— Не говори зі мною таким тоном.

Вона відступила на крок. У квартирі було тихо. Занадто тихо. Аліна раптом усвідомила, що мати цього не знає. Що та повернеться о другій ночі і навіть не помітить, що в будинку стало менше речей. Що для батька це нормально. Що це повториться знову і знову і, можливо, вже було.

— Я більше не можу тут бути.

Вона не чекала відповіді, а просто розвернулася, взяла ключі й вийшла з квартири.

Вона пішла до Павла. Раніше вона тікала до нього вдень. Але після цього випадку це стало і нічною звичкою. Його будинок здавався іншим світом. Без сварок. Без грюкання дверима. Без п'яних розмов.

Бабуся Павла була доброю. Вона завжди зустрічала її усмішкою, запитувала, чи не голодна. Тут не пахло алкоголем. Тут не було злості. Тут був Павло.

Аліна повільно втягувала повітря, коли він відчиняв двері і запитував:

— Все добре?

Частіше вона мовчки кивала, але іноді просто мовчала, і тоді Павло просто обіймав її й дозволяв їй хоча б трохи забути, що в її житті коїться хаос. Але навіть тут, у його обіймах, десь глибоко в грудях було відчуття, що це не вихід. Що вона не може так вічно. Що це лише тимчасова втеча. Але іншого варіанту вона не бачила. 
Вона відчувала, що стає зобов’язаною Павлу. Не через його слова або подарунки. А через те, що він був поруч у моменти, коли вона не знала, куди подітися. Його дім став її прихистком, а його підтримка — єдиним, що тримало її на плаву. Але разом із цим почуттям вдячності росло щось інше.

Тиск. Тиск від того, що її життя знову стало комусь належати. Що Павло знову ставав тим, на кого вона мусила спертися. І якось вранці, коли вона сиділа в нього на кухні, відчуваючи, як тремтять руки, вона зрозуміла — це не єдина річ, яка тисне. Щось було не так.

Її серце билося гучніше, ніж зазвичай. Вона обережно доторкнулася до живота. Їй стало холодно. Цього разу вона знала.

Затримки в неї траплялися і раніше, але цього разу все було інакше. Її тіло ніби кричало про це, ігнорувати не виходило. Думка, яка спочатку була лише гіпотезою, раптом перетворилася на страх.

— Що трапилося? — запитав Павло, заходячи на кухню. Вона мовчала. Він насупився, підійшов ближче. — Аліно?

Їй довелося змусити себе сказати це вголос.

— В мене затримка.

Це слово зависло між ними, немов важкий камінь, який впав на стіл між чашками з недопитим чаєм. Павло не одразу відповів. А потім…

— Добре.

Аліна здригнулася.

— Що?

— Ми зараз підемо в аптеку. Купимо тести.

Він не розгубився. Не почав заспокоювати її чи панікувати. Просто встав, узяв ключі і пішов. Через двадцять хвилин повернувся. Поклав перед нею коробочку. Потім другу. І третю.

— Три. Щоб не було сумнівів.

У неї трусилися руки, коли вона брала їх. Він мовчки проводив її поглядом, коли вона пішла у ванну.

Десять хвилин здавалися вічністю. Шість маленьких смужок на трьох тестах змінили все. Вона вийшла з ванної, стискаючи в руках білу пластикову штуку. Павло нічого не спитав. Він подивився на неї — на її розгублені очі, на руки, які злегка тремтіли, на бліді щоки. Цього було достатньо щоб зрозуміти.

І сказав:

— Гаразд.

Не «що будемо робити?» або «Боже, як так?» або ж ще гірше Не «Я не готовий».

— Гаразд.

Він не виглядав ані щасливим, ані розбитим. Просто прийняв факт.

— Я підтримаю тебе. Я з тобою.

І це мало б заспокоїти її. Але з якоїсь причини стало лише страшніше. Не тому, що вона не очікувала такого результату, а тому, що тепер він був реальним. Дві маленькі смужки, які розламали її життя навпіл.

Аліна сиділа на краю ліжка у кімнаті Павла, стискаючи тест у руках. Павло стояв біля вікна, втупившись у нічне місто. Він не говорив. Вона теж мовчала.