Глава 11

Це сталося не одразу.

Спочатку були квіти. Не просто букети, а ті, які вона любила – ніжні півонії, лаконічні гілки евкаліпта, польові ромашки, які вона колись обмовилася, що обожнює. Павло пам’ятав. Павло завжди все запам’ятовував, просто не завжди вважав важливим. Потім були сніданки.

Він забирав її з гуртожитку, везучи в маленькі кав’ярні, де варили її улюблене капучино та подавали круасани з полуничним джемом. Він відкривав для неї нові місця, шукав тераси з гарними краєвидами, кафе з домашньою атмосферою, робив усе, щоб вона усміхалася.

Далі – прогулянки. Вони знову ходили старими вуличками, які вона колись обожнювала, а потім почала уникати, бо вони нагадували їй про інше. Про іншу людину. Про інші відчуття.

А ще з Павлом було безпечно. Він не змушував ні до чого. Він просто був поруч. Він ніби знову ставав тим хлопцем, якого вона колись знала. Тим, хто чекав її повноліття, хто завжди тримав дистанцію, хто ніколи не чинив тиску.

Аліна спостерігала за ним і не могла зрозуміти, наскільки це було щиро. Чи дійсно він вирішив змінитися? Чи він просто боявся її втратити? Але потім вона перестала запитувати. Бо життя поволі текло у звичному ритмі, як вода, що знаходить своє русло.

Якось у дощовий вечір, коли вони дивилися старий фільм у його квартирі, коли їй стало холодно, а він накинув їй на плечі свою кофту, коли вони сиділи поряд, надто близько та надто довго – Павло потягнувся до Аліни. Його пальці були теплими. Його погляд – благаючим. Він нахилився до неї, обережно, даючи їй можливість відсунутися, заперечити. Вона не відсунулася. Аліна хотіла переконатися, що хоча б щось між ними залишилося. Що вона не втратила його. Що вона ще може відчувати як колись.

І коли він почав цілувати її – м’яко, повільно, ніби боявся, що вона зникне, ніби хотів вкласти у цей поцілунок усе те, що зруйнував своїми вчинками, – вона дозволила. Він підняв її на руки, поніс у спальню, вкладаючи в кожен дотик те, що мав би дати їй раніше: турботу, трепетність, ніжність. Він був уважним, був терплячим. Він не поспішав.

Але чомусь Аліна відчувала все це відсторонено. Вона дивилася на нього і шукала відчуття, які мали б бути. Шукала ту пристрасть, яка колись затуманювала розум, стирала все зайве, залишала лише подихи, руки, шепіт, рухи. Але її не було.

Була ніжність. Була звичка. Був Павло.

Але не було того, чого вона намагалася знайти. Аліна заплющила очі. Вона не хотіла думати про це. Вона просто дозволила всьому статися.

Так минуло два місяці.

Навчання закінчувалося, сесія була складена. Її дні складалися з лекцій, практичних завдань, вечорів із Павлом, його обіймів, його голосу. Їй було спокійно. Вона більше не відчувала тієї болючої невизначеності, що була колись. Все стало на свої місця.

Але чомусь глибоко в грудях іноді проростало відчуття, що чогось не вистачає. Ось вона йде по життю, ніби за розкладом, ніби все відбувається так, як і мало б бути. Наче вона йде по дорозі, що була вимощена для неї заздалегідь. І все ж таки...

Щось було не так.

Вона не знала, що саме. Або ж просто не хотіла собі в цьому зізнаватися.
 

Літо в Чернігові завжди пахло липою, а ще соснами.

Цього року воно було важким, спекотним, і навіть вечірня прохолода не приносила полегшення, бо повітря стояло нерухомо, немов висіло над містом густою ковдрою, крізь яку не проривався вітер. Аліна поверталася сюди щоліта, але цього разу все відчувалося інакше. Після Києва місто здавалося меншим та душнішим. А ще — незмінним.

Все залишилося таким, як було роками: ті ж самі дороги, ті ж самі будинки, ті ж самі обличчя людей, які знали тебе з дитинства і запитували оде і те ж: «Як там навчання? Як Київ? Надовго повернулася?»

Але найбільше не змінилося її власне життя.

Батько був п’яний вже у день її приїзду.

Він не сварився. Просто сидів на кухні, хитався на стільці, бурмотів щось про втому, про життя та про алкоголь.

А мати...

Мати була вічно зайнята. Вона приходила додому пізно, змучена, обтяжена роботою, знову тягнучи на собі весь їхній бізнес, всі борги, все те, від чого батько давно відвернувся.

Аліна хотіла допомогти. Вона хотіла бути поруч. Але що вона могла зробити? Грошей у неї не було. Моральних сил, здавалося, теж. Тому вона ховалася.

Від всього цього. Від втоми матері. Від погляду батька, коли він був напідпитку. Від того відчуття, що вдома їй нічого ншукати, що вона — чужа у власній родині, що вона повернулася сюди, але не знає, навіщо.

Вона ховалася у Павла. Його будинок став її прихистком.

Він жив у бабусі, у маленькому будинку через дорогу від Алиноної п'ятиповерхівки, з садом, де вранці розливалося сонце крізь вікна, де в саду росли вишні, де пахло пирогами і старими меблями. Це місце було теплим. Спокійним.

Тут вона могла просто лежати у його кімнаті, слухати музику, дивитися у стелю, не думаючи ні про що. Тут їй не потрібно було чути голос матері, який лунав з телефону, коли та в черговий раз сварилася з постачальниками. Тут їй не доводилося розбиратися з тим, що сталося з батьком, коли він зникав на кілька днів, а потім повертався з розбитими руками, бо вплутався у щось, про що краще було не знати.

Тут вона могла дихати.

Але Павло бачив, як вона тікала.

Він не тиснув, не вимагав, але щоразу, коли вона залишалася в нього, він заводив одну й ту ж розмову.

— Навіщо тобі це, Аліно?

— Що?

— Те, що там. Це не твоя відповідальність. Ти не маєш жити у цьому хаосі.

Вона відводила погляд.

— Це моя сім’я. Я не можу просто піти.

— Чому?

Він звучав майже роздратовано.

— Бо мама самотня.

Павло глибоко видихнув.

— Мама працює, і ти їй не допоможеш. Ти тільки виснажишся переживаннями поруч із нею. Чому ти не поїдеш зі мною? Чому ти не повернешся в Київ? В мене є квартира, там буде спокійно. Я хочу, щоб ми жили разом.