Глава 10.

Назар.

Втомився.

Втомився працювати без вихідних, постійно брати додаткові зміни, щоб заповнити пустоту, яка оселилася в ньому останнім часом. Він приходив додому, майже не помічаючи, як скидав одяг, як падав на ліжко, як засинав на кілька годин і знову прокидався, щоб піти туди, де люди були шумними, де весь час щось відбувалося, де не треба було думати.

Але навіть цей постійний ритм не допомагав. Бо всередині нього була порожнеча. І в глибині душі він знав, чому.

Назар відкрив двері тільки тому, що це було Павло. Тільки тому, що бачив його номер на екрані кілька разів за останню годину й ігнорував. Тільки тому, що чорт забирай, він хотів хоча б краєм вуха почути щось про неї.

Про Аліну.

Але усвідомлення цього прийшло не одразу.

Коли Павло ввалився в його квартиру, він просто мовчки відступив убік, ніби ще не розумів, що той зараз знову буде говорити про себе, про свої проблеми, свої переживання. Але Назару було потрібно дещо інше.

Павло ж цього навіть не помітив.

Він нервово поставив на стіл два стаканчики із кавою, змахнув рукою по обличчю й почав говорити, швидко, уривчасто, ніби боявся, що якщо замовкне, то його думки розіб’ють його зсередини.

— Вона не хоче мене. Я бачу це. Я все бачу. Вона холодна, вона не сміється, вона не відгукується. Вона не плаче, не кричить, не говорить нічого зайвого. Це страшно. Я думав, вона буде злитися, кричати, влаштовувати сцени, але вона просто мовчить, Назаре. Я вже тиждень тут, а вона майже постійно мовчить!

Назар спокійно спостерігав за ним, схрестивши руки на грудях.

— І що ти хочеш від мене?

Павло підняв на нього розпачливий погляд.

— Допоможи. Допоможи мені повернути її.

Назар відчув, як його пальці стиснулися в кулаки.

— Паш…

Він потирає обличчя, важко видихаючи.

— Вона не якась там річ, яку ти загубив і тепер хочеш знайти. Вона людина. Вона втомилася. Вона розбита. І ти думаєш, що це можна виправити якоюсь фігньою? Тебе не було місяців...скільки? 8?..і два з них ти майже не говорив з нею..!

Павло стиснув щелепи.

— Я зроблю все. Скажи, що треба.

Назар уважно подивився на нього.

— Слухати її. Бути поруч. Не лізти зі своїми фантазіями про “я все виправлю”, а просто дозволити їй бути собою. Не зрочною для тебе, а спробуй хоч раз в житті стати сам зручним для неї!

— Це нічого не дасть!

— А ти що хотів? Чудодійне рішення?

Павло замовк.

Назару захотілося вдарити його. Просто взяти й витрясти з нього весь цей тупий егоїзм, цю нездатність бачити далі власного носа.

— Я їй потрібен, Назаре. Я бачив, як вона дивилася на мене в аеропорту. Вона плакала. Це означає, що їй не все одно.

— Це означає, що їй боляче.

— Я це і хочу виправити.

Назар зітхнув.

— Зводи її на концерт.

Павло скривився.

— Та ну, Назаре, це якась хрінь.

— Що ти хочеш? Подарувати їй дорогі шмотки й думати, що це вирішить твої проблеми?

Павло задумався. І раптом його обличчя осяяла ідея.

— Сережки.

Назар прищурився.

— Що?

— Сережки! Вона ж любить, носить. Я пам’ятаю! У неї були срібні з білим камінцем, вона їх носила завжди.

Назар мовчав, чекаючи, поки той сам зрозуміє, наскільки безглуздо це звучить. Але Павло, здається, справді повірив у свою ідею.

— Точно, це ж ідеально! Я знайду такі ж, тільки дорожчі, красивіші! Вона побачить, що я її знаю, що пам’ятаю!

— Ти справді такий ідіот?

Павло замовк. Назар похитав головою.

— Ти думаєш, що якусь там дрібничку можна порівняти з тим, що ти зробив? Ти думаєш, що вона забуде все просто тому, що ти подаруєш їй красиву коробочку?

Павло стиснув щелепи.

— Я хоча б щось роблю.

Назар посміхнувся без жодної веселості.

— Ти робиш тільки те, що зручно тобі.

Павло не відповів. Але в його очах промайнуло щось схоже на злість.

— Знаєш що, Назаре?

Його голос звучав трохи нервово, але він вже не приховував роздратування.

— Ти ж нічого не розумієш. Ти навіть ніколи не закохувався. Чого я тебе слухаю взагалі?

Він облизав губи, ніби готувався сказати щось іще, потім стиснув кулаки й хрипко додав:

— Вона кохає мене. Вона пробачить. Бо це ми. А ти теж ще зустрінеш свою долю, от побачиш, і теж будеш не знати куди себе подіти, щоб тільки їй догодити. Отак.

Назар дивився йому у спину, коли той грюкнув дверима, і відчув, як у ньому щось холодне стиснулося.

Павло не зрозумів. Він все ще не зрозумів. І це означало тільки одне—ця історія ще далеко не закінчена.
 

Назар ще довго стояв біля дверей після того, як Павло пішов. Його пальці залишалися стиснутими в кулак, навіть коли він відчув, як гострий біль пробігся суглобами. Невже той і справді не розумів? Чи просто не хотів зрозуміти?

Назар повільно вдихнув, потім видихнув, розслабляючи м’язи, намагаючись позбутися напруги, яка сиділа в ньому, як щось живе, як розпечений метал, що горів під шкірою. Ні, він не буде про це думати. Не буде знову прокручувати цю розмову, аналізувати кожне слово, кожен вираз обличчя Павла.

Назар пройшов у ванну, зняв футболку, кинув її на корзину для білизни й відкрутив гарячу воду. Гул води заповнив простір, а пар почав клубитися в повітрі. Він увійшов під душ, відчув, як гарячі струмені вдарили в плечі, стікаючи вниз, пробираючись між лопатками, нагріваючи тіло, розслабляючи м’язи.

Вода завжди допомагала йому очиститися. Не лише фізично, а й у голові. Змити зайве. Змити думки. Змити те, що не належало йому.

Але цього разу не допомогло. Бо варто було йому заплющити очі, як він побачив її.

Аліну.

Стояла перед ним так само, як у той вечір біля його машини. Запах її парфумів, змішаних із чимось її власним, незрозумілим, але таким знайомим, ніби був частиною його легенів.

Якби хтось запитав його, чим вона пахне, він не знав би, що відповісти. Просто не знав би, як це пояснити. Її запах – це був затишок. Спогади. Щось, що робило цей світ трохи м’якшим, трохи теплішим. Назар стиснув пальці у мокрому волоссі, змушуючи себе повернутися в реальність.