Глава 9

Павло.

Він прилетів розгублений. В голові шуміло. Від втоми. Від алкоголю. Від страху. Він пив ще перед вильотом. Пив у літаку. Пив, коли посадка в Барселоні тягнулася вічність, і він намагався не збожеволіти від того, що Аліна не відповідала.

Вона мовчала. Вона читала його повідомлення, але не писала у відповідь. Вона скидала його дзвінки. І Павло не знав, що з ним буде, якщо вона зникне. Що буде, якщо він приземлиться в Києві і не побачить її там. Що буде, якщо його світ, який він так старанно переконував себе, що йому належить, просто розсиплеться.

Люди виходили з літака, рухаючись натовпом, голоси зливалися в єдиний гул. Павло змусив себе триматися прямо, впевнено йти вперед, але всередині його ніби щось роздирало.

Він вийшов із зони прильоту, роздратовано скануючи очима зал. Його серце билося так голосно, що, здавалося, він чує його у вухах. Його погляд ковзнув по людях. І потім він її побачив. Тонка фігура. Знайомий силует.

Він на секунду зупинився. Ніби боявся, що це примара. Що він тільки собі це уявив. А потім кинувся вперед. Вона не рухалася. Просто стояла. Очі червоні. Губи злегка припухлі та стиснуті. Її плечі були напружені, але вона не відступила, не пішла.

І цього було достатньо. Він підійшов майже впритул і пошепки почав:

— Маленька…

Він обережно торкнувся її руки. Вона не смикнулася, але і не відповіла.

— Чому ти не брала трубку?

Вона мовчала. Його пальці сильніше стиснули її долоню.

— Я так хвилювався…

Його голос тремтів. І це було не для гри, не для маніпуляцій. Він справді хвилювався. Справді боявся. Він не знав, що вона думає., не знав, що вона відчуває, але знав одне — якщо вона зараз скаже, що йде, він не знає, як він це переживе.

— Що сталося? — прошепотів він, зазираючи в її очі.

Вона тихенько вдихнула, і він помітив, як її губи здригнулися та відчув, як усередині нього щось похололо. Вона плаче? Через нього? Його дихання стало уривчастим, але він змусив себе залишатися спокійним.

— Послухай, це якась дурна помилка…

Він сам не зрозумів, коли почав говорити. Вона не запитувала, але він вже виправдовувався.

— Я вийшов із кав'ярні, і… не знаю, що сталося. Я прийшов додому, а телефона немає.

Вона не реагувала. Він говорив швидше.

— Я думав, що загубив, але потім дівчина, яка його знайшла, принесла його вночі. Вона була трохи п'яненька. Або ж навіть не трохи, не уявляю, як вона трималася на тих підборах. Вийшла з таксі, віддала телефон навіть сказти нічого не змогла нормально. Мабуть, випадково щось натиснула.

Її очі блищали від сліз. І потім вона затремтіла. Схлипнула тихенько, ледь чутно. І це вибило його. Він відчув, як його руки самі потягнулися до неї.

— Не плач, прошу тебе… — Його губи торкнулися її чола. — Маленька, я не можу дивитися, як ти плачеш…

Він цілував її обличчя, гладив її волосся, тримав її в обіймах. Вона не відштовхнула його, але і не відповідала. Просто плакала. Його серце стискалося від безсилля.

— Аліно, скажи щось…

Вона повільно вдихнула. І її голос був тихим, коли вона запитала:

— Як тебе називають в Іспанії?

Він зупинився. Нахилив голову, дивлячись на неї.

— Що?

— Як тебе називають там?

— Павло, як і тут, звісно.

І в цей момент вона знову зламалася. Знову з її грудей вирвався схлип. І потім ще один. І ще.

Вона схопилася за його сорочку, стиснула її в кулаках, ніби намагалася триматися за щось єдине, що їй знайоме.

— Пробач… — прошепотіла вона, впершись чолом у його груди.

Його обійми стали ще сильнішими. Він поцілував її у скроню. Закрив очі. І вперше за довгий час подумав, що він повинен змінитися. Вона не заслуговує такого, як він. Вона заслуговує кращого. І він стане кращим. Для неї.
— Крихітко, поїхали додому…

Його голос був ніжним, майже благаючим. Він опустив голову, нахиляючись ближче, вдивляючись у її заплакані очі.

— Я орендував квартиру біля твого університету. Хочу, щоб ти жила там зі мною…

Аліна підняла на нього погляд. Її вуста ледь тремтіли, а у світлих очах застигло стільки сумніву, що Павло відчув, як у нього щось обірвалося всередині. Він так хотів, щоб вона сказала «так». Щоб просто погодилася. Щоб не вагалася. Щоб просто взяла і зробила цей крок назустріч йому.

— Паш…

Її голос був тремтливий, вона все ще трималася за його сорочку, ніби намагалася знайти точку опори у хаосі всередині себе.

— Я не знаю…

— Ти ж знаєш, що я цього хочу.

Його руки знову зімкнулися на її талії, ніжно, але впевнено.

— Я хочу бути з тобою. Я хочу, щоб у тебе було місце, де тобі буде комфортно, де тобі не доведеться переживати через гуртожиток, через цей хаос. Тільки ти і я, крихітко. Я обіцяв, що зроблю для нас усе, пам’ятаєш?

Він бачив, як вона затримала дихання. Наче щось у її голові боролося між бажанням і страхом.

— Я не знаю…

— Але ти ж мене любиш, правда?

Павло одразу зрозумів, що це було неправильне питання. Але він мусив це почути. Він мусив бути впевнений.

— Скажи мені, що кохаєш. І я більше ні про що тебе не попрошу.

Вона заплющила очі, видихнула і, здається, ще сильніше вчепилася у його сорочку.

— Я…

Він чекав. Боже, як він чекав. Але вирішив, що краще зараз не знатиме відповіді. Адже він не заслужив на цю відповідь. Таку, звісно, яка б влаштувала його. 

— Давай просто поїдемо, добре?

Вона не нічого сказала. Але вона не сказала «ні». І цього поки що було достатньо. Павло підняв телефон.

— Я зараз напишу Назару. Він мав мене зустріти.

Аліна нічого не відповіла, лише глибше загорнулася в свою легку куртку, наче їй стало холодно. Павло швидко набрав повідомлення:

"Де ти? Я вже прилетів."

Чекати довго не довелося. Екран засвітився відповіддю:

"Вибач, термінова зміна, не зможу приїхати"