Глава 8

Назар.

Назар не телефонував їй і не писав. Не дозволяв собі навіть думати про це. Але думав.

Кожного вечора, коли кидав телефон подалі, щоб не бачити екран. Кожного ранку, коли прокидався із глухим відчуттям, ніби щось не так, ніби щось важливе вислизає крізь пальці, але він не може сказати, що саме. Кожного разу, коли ловив себе на тому, що надто довго вдивляється в її ім’я у списку контактів, ніби одне натискання могло б щось змінити. Але він не натискав.

Бо знав: змінити нічого не можна.

Останні три тижні пройшли так, ніби він сам загнав себе у вакуум. Робота. Сон. Знову робота. Іноді прогулянки сам із собою, щоб просто забути, щоб вигнати з голови зайві думки, але нічого не допомагало, навіть подумав завести собаку, але хто за нею дивитиметься поки він на роботі...

Він працював більше, ніж зазвичай. Брав додаткові зміни, не відмовлявся від будь-якої можливості залишитися довше, аби тільки не повертатися додому занадто рано. Бо раніше означало самотність. Тишу. Думки, що чіплялися за нього, як колючки. Коли ти працюєш із людьми, простіше забутися. Особливо, коли в закладі вічний рух. Клієнти, замовлення, кухарі, постачальники, якісь накладки з графіком — Назар не міг собі дозволити відволікатися на щось своє, бо мав вирішувати всі ці дрібні проблеми, що змінювали одна одну, ніби нескінченний конвеєр.

І це було добре.

Бо поки він був там — думки не чіплялися за нього. Але ночі були зовсім інші. Там, у темряві своєї квартири, він не міг контролювати потік спогадів. Як вона спала в його ліжку. Як її подих торкався його шкіри. Як її голос звучав у тиші, коли вони лежали поруч, розділені тонкою межею, що, здавалося, могла зникнути будь-якої миті. Він не хотів про це думати. Та що більше він себе змушував — то сильніше це тиснуло.

Тому він іноді їхав до гуртожитку. Не щодня. Раз, може, два на тиждень. Просто, щоб…

Щоб що? Щоб побачити світло у її вікні? Щоб переконатися, що з нею все добре? Це звучало абсурдно. Безглуздо. Але він все одно їхав.

Стояв під її будівлею. Вдивлявся у темряву. І відчував, як щось у ньому відпускає, коли бачив, що її вікно світиться.

В один із таких днів він їхав на зустріч до замовника. Метродотель попросив звозити адміністратора. Заклад розширювався, вони почали братися за виїзні банкети, і Назар мусив супроводжувати адміністратора, як старший зміни офіціантів, щоб вирішити всі питання.

— Ну ти хоч іноді відпочиваєш? — Оксана, дівчина, що працювала адміністраторкою, ледве встигала за ним, коли він швидким кроком прямував до машини. — Таке відчуття, що ти живеш на роботі.

— Я й живу, — кинув він, відчиняючи двері авто.

Оксана скривилася, але нічого не сказала, тільки сіла поруч. Він знав, що вона давно звертає на нього увагу. Відчував це у її поглядах. У тому, як вона затримувалася поруч довше, ніж потрібно. У тому, як іноді її пальці ледь помітно торкалися його руки, коли вона проходила повз. Йому було байдуже. Не тому, що вона йому не подобалася. Оксана була красива. Зі світлим волоссям, акуратними рисами, з упевненістю в собі, яка часто змушувала людей озиратися на неї. Але Назару було все одно. У нього просто не було місця для цього.

— Ти коли востаннє нормально відпочивав? — запитала вона, коли він завів авто.

Він не відповів. Тільки вивів машину на дорогу.

— Назаре.

Він кинув на неї короткий погляд.

— Що?

Вона зітхнула.

— Я просто кажу, що тобі варто іноді дозволяти собі щось більше, ніж робота.

Він не сказав, що не хоче. Що не може. Що щось всередині нього ніби заблоковане. Просто стиснув пальці на кермі й натиснув на газ. Вони доїхали до перехрестя, і Назар пригальмував на червоний сигнал світлофора. Оксана повернулася до нього.

— Я ж права?

Він навіть не встиг запитати, про що вона говорить, бо в цей момент відчув її пальці на своїй руці. Легкий дотик. Занадто легкий. Він відчув, як її палець проходить по його зап’ястю, ніби розглядає його шкіру, ніби хоче чогось більшого. Назар хотів щось сказати, хотів прибрати руку, але в цей момент погляд його випадково вихопив щось за вікном. Розгублений погляд. Волосся, що здавалося йому знайомим. Йому вистачило секунди, щоб відчути, як у нього стислося все всередині.

Але вже наступної миті світлофор загорівся зеленим. Він натиснув на газ і рушив, ніби нічого не сталося. Ніби не було того погляду. Ніби йому здалося. Бо, мабуть, здалося. Аліна не могла там бути. Це просто його грьобані думки. Але щось всередині не відпускало.

— Що сталося? — Оксана здивовано глянула на нього.

— Прибери руку.

Вона застигла, ніби не розуміючи.

— Що?

— Прибери руку, кажу.

Він навіть не дивився на неї. Просто стискав кермо так сильно, що побіліли пальці. Оксана повільно прибрала долоню. Він не пояснив нічого. Просто додав швидкості. І їхав так, ніби тікав від чогось, що він сам не розумів. Але знати цього він не хотів. Не зараз. Не тепер. Бо це б усе змінило. А він ще не був до цього готовий.

Ввечері Назар сидів на кухні, втупившись у телефон, хоча вже кілька годин тому кинув його на стіл і сказав собі, що не чіпатиме більше сьогодні. Кухонний годинник показував 22:48.

Він був вимотаний після зміни, але не хотів лягати спати. Бо як тільки він заплющував очі, у його голові виринав цей клятий момент на світлофорі. Її погляд. Її розгубленість. Її обличчя, яке він бачив лише секунду, але ця секунда прошила його наскрізь.

Він сказав собі, що це вигадка. Що це просто збіг. Схожа дівчинка. Що це його мозок уже не відрізняє реальність від бажання її побачити. Але навіть це не допомагало.

Телефон завібрував на столі, загорівся екран.

Павло.

Назар втупився в екран, ніби той зараз мав йому дати відповідь, що робити далі. І все ж прийняв виклик.

— Здоров, брате!

Павло звучав, як завжди. Голос впевнений, трохи розслаблений, але з ледь помітною напругою десь у глибині.