Глава 7

Пройшло два тижні. Аліна та Назар не спілкувалися.

Зовсім.

Вона навіть не була певна, чи це випадковість, чи його свідомий вибір.

Але Павло…Павло дзвонив щодня. Він заповнював собою її вечори, її ранок, її кожен момент, коли вона брала до рук телефон. Вона звикла до цього так швидко, ніби нічого не змінювалося всі ці роки, ніби вони ніколи не віддалялися, ніби не було тієї мовчанки, що тривала тижнями, поки вона намагалася зрозуміти, де їхні стосунки, а він жив своїм життям десь в Іспанії. Все знову стало таким, як було. Звичним. Спокійним. Теплим.

Він питав, як пройшов її день, розповідав про свої останні справи, іноді навіть читав їй уголос якісь статті або просто щось випадкове, бо знав, що вона любить засинати під його голос.

Вона знала його до дрібниць. Знала як звучить його голос, коли він посміхається. Знала, коли він втомлений, навіть якщо він говорить, що все нормально. Пам’ятала його запах, навіть коли його немає поруч.

Павло був для неї всім цим.

З 14 років вони були разом. Перші поцілунки. Перше кохання. Перша близькість. Він чекав. Три роки різниці у віці. Жодного разу не змушував до близкості, не натякав, навіть коли вона вже була готова, він все одно питав, чи вона справді цього хоче.

Іноді це навіть здавалося дивним. Вона знала, що хлопцям у 21 нелегко тримати себе в руках, тим більше, коли дівчина, яку ти кохаєш, сама хоче стати ближчою.

Але Павло був не таким.

Вона навіть жартувала над цим, коли вони розмовляли у темряві його кімнати, коли він ще був в Україні.

— Ти часом не чернець?

Він засміявся.

— Я чекаю, поки тобі виповниться 18.

— Чому це важливо?

— Тому що так правильно.

Аліна тоді сміялася, крутила у руках його пальці, гралася з його волоссям, казала, що це дурниця. Але глибоко всередині вона любила це в ньому. Його стриманість. Його терпіння. Його турботу.

Їхня перша ніч сталася нанаступний день після її дня народження. Павло був ніжним, уважним. Він сказав, що чекав цього моменту більше, ніж усього на світі. Що вона для нього особлива. Що він ніколи її не покине. І вона вірила. Так щиро, як тільки може вірити дівчина, яка любить. Бо Павло завжди був тим, хто її захищав. Хто приходив, коли вона не знала, де сховатися від батькового п’яного крику. Коли він телефонував їй і казав: «Я тут», а вона тікала з дому, бо знала, що якщо залишиться, то буде ще один скандал. Що мама буде мовчати, поки батько розкидатиме речі, поки лунатимуть образи, поки все буде так, як було завжди. Павло забирав її подалі від цього. Він був її опорою. Її безпечним місцем. Її життям. І ось він повертається.

А вона…

Вона не знає, чому її серце досі б’ється так, ніби воно загубило ритм. Чому десь у глибинах її душі є щось, що не дає їй просто чекати його повернення, як раніше. Чому, коли вона говорить із Павлом, у її думках інше ім’я. Назар.

Але це неважливо.

Бо Павло повертається.

Одного дня Аліна йшла містом, притискаючи до грудей папку ноутбуком, бо він не влазив в сумку. Весняне сонце відбивалося у вітринах кав’ярень, відкидало м’яке тепло на її шкіру. Київ прокидався до життя, люди поспішали у своїх справах, машини гуділи, а вона просто йшла, ні про що особливо не думаючи. Їй було добре. Спокійно. Вперше за довгий час у неї з’явилося відчуття, що все стає на свої місця. Павло телефонував їй щовечора. Вона звикла засинати під його голос.

Вона знала, що скоро він буде поруч, і не буде більше цієї розділеності між ними, більше не буде холодних коротких повідомлень, які колись доводили її до сліз. Все знову правильно. Так мало бути.

Вона підійшла до світлофора й натиснула кнопку, чекаючи зеленого сигналу. Перед нею потік машин мчав дорогою. Раптом вона помітила знайоме авто. Чорний седан, який вона впізнала б серед сотні інших.

Її пальці сильніше стиснули папку.

Назар.

Її шлунок стиснувся у невидимий вузол, але мозок ще не встиг видати їй пояснення, чому так сталося. Просто він був там. Він не бачив її. Він зосереджено дивився на дорогу, Виглядав втомленим, ще більше ніж тоді, коли вони бачились востаннє, одна рука лежала на кермі, друга — на коробці передач. Поруч із ним була дівчина.Гарна блондинка, з довгими рівними пасмами, які м’яко спадали на її плечі. Вона повернулася до нього, щось сказала і засміялася, а потім… Її пальці торкнулися його руки. Легко, майже ніжно. Вона погладила його зап’ястя великим пальцем, а потім злегка притиснула свою долоню до його.

Загорілося зелене світло, і вже за секунду машина рушила вперед. Але цього вистачило. Хвилини. Миті. Аліна стояла, вдивляючись у те місце, де щойно була машина. Їй стало боляче. Не гостро, не різко, не так, як буває від несподіваних ударів долі. А глухо. Десь у грудях щось стислося і не відпускало.

Це було безглуздо. Це ж просто Назар. Друг Павла. Просто людина, з якою вона їздила в одній машині. Просто хлопець, який був поруч, коли вона… Коли вона не знала, що робити. Її губи розтягнулися у нервовій посмішці. Дурість. Він має право на своє життя. На дівчат. На інші руки, що торкаються його так, як вона бачила зараз. Це нормально. Їх нічого не пов’язує. Їй не має бути боляче. Але чомусь цей глухий біль нікуди не йшов.

Вона ковтнула повітря, намагаючись позбутися відчуття, що щось не так. Що її серце ніби відмовляється приймати те, що її розум вже давно вирішив. Вона повинна розвернутися і піти далі. Вона так і зробила. Швидше, ніж потрібно. Ніби намагалася втекти від своїх власних думок.
 

До приїзду Павла лишалося три дні. Аліна мала б готувати курсові, щоб коли він прилетів, у неї було якомога більше часу на нього. Вона розуміла це. Кінець травня. До сесії ще місяць, але вона завжди була з тих, хто робить усе заздалегідь. Хто не чекає останнього моменту. Хто знає, що завжди краще бути готовою, ніж потім хапатися за голову.

Але щось не виходило. Вона сиділа перед ноутбуком, дивилася на екран, але слова зливалися перед очима. Її пальці стискали чашку з чаєм, яка давно охолола. Вона відчувала тривогу без причин. Просто десь у глибині себе вона знала, що щось не так.