Глава 6

Аліна сиділа в аудиторії, але жодне слово, сказане викладачем, не затримувалося в її голові. Вона дивилася на аркуш перед собою, на олівець у своїх пальцях, на рівні лінії, які вона спочатку акуратно креслила, а потім вони перетворилися на хаотичні штрихи. Невпорядковані, нервові.

Їй було холодно. Чи то через відкриту кватирку, чи тому, що від ранку вона не могла позбутися відчуття, ніби частина її залишилася там — у чужій квартирі, у тому ліжку, де вона нарешті змогла виспатися.

З того моменту, як Назар поїхав геть, її не покидало дивне відчуття. Здавалося, що щось важливе було зруйноване. Або, можливо, навпаки — створене, і тепер це нависало над нею, не даючи нормально дихати.

Її погляд опустився на телефон. Вимкнутий екран. Їй треба було подивитися. Доторкнутися до скла, розблокувати, побачити, чи є повідомлення, чи Павло написав після того пропущеного дзвінка. Але її пальці залишалися нерухомими.

Викладач щось пояснював, студенти занотовували. Вона мала слухати. Вона мала бути тут, у цій аудиторії, а не там — у своїй голові, де грав голос Назара, де досі було відчуття його дихання поряд у темряві. Вона не хотіла думати про нього. Не хотіла. Але Назар був усюди.

У відчутті тепла на своїй шкірі. У тому, як ковдра у ліжку, коли вона вранці проснулася, пахла нею і ним. У тому, як він мовчки простягнув їй чашку чаю, як затримав погляд на її ногах, але одразу ж відвернувся, ніби боявся дозволити собі щось більше. У тому, як він стиснув кермо до побілілих пальців, коли почув про пропущений від Павла.

Її груди стисло. Вона різко вдихнула. Більше не думати. Вона простягнула руку до телефона, доторкнулася до екрана, і він ожив. Пропущений дзвінок. Один. Від Павла. Серце зробило різкий стрибок. Вона вдивлялася в ім’я на екрані, ніби чекала, що телефон сам дасть їй відповідь. Що він хотів? Чому раптом зараз? Чому після двох тижнів мовчання?

Аліна стиснула губи. Її пальці тремтіли, коли вона розблокувала телефон і відкрила повідомлення. Нічого. Тільки цей дзвінок. Вона ковтнула повітря, дивлячись на екран. Подзвонити? Написати? Їй так хотілося дізнатися. Але водночас їй було страшно. Що, якщо він хотів сказати щось важливе? А що, якщо це просто… випадковість? Ні, випадковостей не буває двічі. 

Її рука завмерла над екраном. І тут у голові пролунав чужий голос. Глибокий, теплий і водночас відсторонений.

"Що ти маєш зробити? Написати йому? Пробачити? Чекати, що він повернеться?"

Назар. Його голос. Його роздратування. Його напруженість. Її пальці здригнулися, і вона різко заблокувала телефон, майже відкинувши його на стіл.
Що з нею відбувається? Викладач щось питав, група відповідала. Вона мала слухати. Мала бути тут.

Але не була. Вона загубила себе десь між минулим і теперішнім. І вперше за багато місяців не знала, до чого її більше тягне.

Аліна сиділа в невеликій кав’ярні неподалік від університету. Вона взяла капучино, але не зробила жодного ковтка. В чашці потроху осідала піна, а її пальці крутили телефон, ніби це був незнайомий предмет, а не те, що вона носить з собою кожного дня.

Вона намагалася переконати себе, що це просто розмова. Вона просто хоче знати, чого він хотів. Це нормально. Це правильно. Вона натиснула на його ім’я в списку викликів.

Гудки тягнулися вічністю.

— Алінко! — Павло відповів занадто швидко, ніби чекав цього дзвінка. Його голос був легкий, веселий, зовсім не такий, як вона уявляла його в останні тижні.

— Привіт… — вона намагалася говорити рівно, але її голос усе ж трохи здригнувся.

— Я вже думав, що ти не зателефонуєш.

— Я… побачила пропущений тільки зранку, вночі телефон був вимкнений.

— А, ну так. — Павло засміявся. — Ти ж, напевно, знову цілу ніч готувала креслення?

— Щось таке.

Він знову засміявся, але цього разу з якоюсь м’якістю.

— Ти не змінилася.

— А ти? — її голос був спокійний, але вона не могла заперечувати, що їй було цікаво.

— О, ще й як! Тепер я маю шерстяні лапки, вуса та хвіс! — знову той легкий сміх. — Слухай, я дзвонив сказати, що за два тижні прилітаю в Київ. Надовго. На три або чотири місяці.

Вона завмерла.

— Ти жартуєш?

— Ні!

Аліна стиснула телефон у руці.

— Павле… ти не казав нічого про це.

— Хотів зробити сюрприз.

Сюрприз.

Вона провела мовою по губах.

— Чому так надовго?

— Ну, по-перше, я скучив. Дуже скучив.

Її серце зробило нерівний ривок.

— А по-друге… я реально втомився. — Його голос звучав легко, майже безтурботно. — Вчився, як скажений. Проходив практику на виробництві. Ну, знаєш, того одноразового посуду, що у маминого чоловіка. Я, до речі, став у цьому профі, можу розповісти, як роблять пластикові виделки.

Вона усміхнулася.

— Ого. Звучить… захопливо.

— Я теж так думав. Перші три дні. А потім хотілося викинути всі виделки, стаканчики й бігти куди очі бачать.

Аліна засміялася. Вперше за довгий час. Вона навіть не зрозуміла, наскільки сильно їй цього бракувало.

— Отже, ти прилітаєш.

— Так! І ми нарешті зробимо все, що планували!

— Все?

— Ну гаразд, не все. Але багато.

Вона пригадала їхні розмови. Подорожі Україною, які вони завжди відкладали. Павло продовжував.

— Спочатку точно в Карпати. Ми ж планували колись… Тільки ти не думай, що тобі вдасться сидіти біля каміна. Я тебе на Говерлу затягну.

— Я вже втомилася.

— Ти ще навіть не починала.

Він говорив так легко, ніби ці останні місяці мовчання ніколи не існували.

— А потім?

— Хотів би з’їздити у Львів. Ми ж так і не були там разом.

— Було би круто.

Він усміхнувся у слухавку.

— От і домовились.

Це було… так знайомо. Його голос, його ентузіазм. Наче нічого не змінилося. Але змінилося. І вона знала це. І коли він сказав це, її світ ніби застиг.