Глава 5

Ранок прийшов надто швидко.

Назар прокинувся, відчуваючи незвичне тепло поруч. Йому потрібно було кілька секунд, щоб згадати, чому у його ліжку хтось є.

Аліна.

Вона досі спала, її подих був рівним і спокійним. Назар навіть не одразу відчув, що вона все ще притискається до нього – несвідомо, майже по-дитячому. Її обличчя було зарите в його плече, одна рука лежала на його грудях, пальці злегка стискали тканину його футболки.

Він не ворушився.

Його тіло залишалося абсолютно нерухомим, але свідомість працювала на шалених обертах.

Це було неправильно.

Але… відчуття її поруч було занадто приємним.

Він вдихнув повільно, намагаючись не розбудити її. Її волосся пахло шампунем та чимось іншим – легким, трохи солодким, незнайомим йому. Він не знав, що робити. Будити її? Відсторонитися? Чи просто… заплющити очі і дозволити собі ще трохи побути поруч?

Раптом Аліна поворухнулася.

Її тіло злегка напружилося, і Назар відчув, як вона завмерла, немов усвідомлюючи, в якій ситуації прокинулася.

Вона різко підняла голову.

Їхні очі зустрілися.

І ці кілька секунд були занадто довгими.

Її погляд був розфокусований, сонний, але Назар бачив у ньому ще щось – легку розгубленість. Вона точно не планувала цього. Але вона теж не відсторонялася.

Він ледь чутно ковтнув.

Аліна повільно, ніби перевіряючи реакцію, прибрала руку з його грудей, але не відсунулася занадто далеко.

— Я… — вона прочистила горло, її голос був трохи хриплим після сну. — Я спала як убита.

Назар нарешті відчув, як повітря повертається в його легені.

— Я теж.

Її губи ледь сіпнулися, ніби вона хотіла усміхнутися, але передумала.

Вона сідає, закидаючи волосся назад. Тканина його футболки злегка сповзає по її плечу, відкриваючи більше шкіри, ніж Назару слід було бачити.

Він відводить погляд.

— Скільки часу?

Він дивиться на годинник.

— Пів восьмої.

— Ще рано… — вона на секунду затримується, ніби думає, що сказати. — Дякую, що не розбудив мене.

— Ти виглядала так, ніби тобі це було потрібно.

Вона не відповідає.

Тільки зараз Назар помічає, як темні кола під її очима стали менш помітними, як риси обличчя розслаблені. Вона й справді добре спала цієї ночі.

Йому хочеться сказати щось ще, але він не знає що.

Натомість він встає, проводить рукою по волоссю, намагаючись позбутися цього дивного відчуття.

— Я поставлю чайник.

— Я піду в душ.

Вона піднімається, і Назар намагається не помічати, як його футболка на ній виглядає як занадто коротка сукня.

Вона проходить повз нього, і в цей момент він чітко усвідомлює, що його тіло не хоче, щоб вона виходила з кімнати.

Він змушує себе розвернутися і піти на кухню.

Вода у ванній вмикається, і Назар притискає пальці до столу, намагаючись повернути собі контроль.

Що з ним коїться?

Це просто ранок після довгої ночі. Вона залишилася тут, бо так було безпечніше. Вони спали разом, бо це був єдиний логічний варіант. Це нічого не означає.

І все ж таки.

Його мозок вперто тримається за відчуття її тіла поруч.

За запах її волосся.

За цей погляд, який вона кинула на нього, коли прокинулася.

Назар заплющує очі і повільно видихає.

Все під контролем.

Ще кілька хвилин – і все повернеться на свої місця.

Він навіть не розуміє, що сам не вірить у ці слова.
 

Назар поставив чайник і машинально дістав дві чашки. Вода у ванній шуміла рівномірно, і він намагався не думати про те, що Аліна зараз там. Його футболка на ній. Її оголені ноги, які він бачив вночі. Як вона виглядала, коли засинала.

Він витер долоні об джинси, відкрив банку з кавою, ніби це могло повернути йому контроль.

Коли Аліна вийшла з ванної, у кухні вже пахло чаєм. Вона спинилася у дверях, легенько затягнувши рушник навколо мокрого волосся. Назар кинув на неї швидкий погляд – і майже одразу відвів очі.

Футболка все ще була на ній.

І він почав ненавидіти себе за те, що не може поводитися з нею просто, без цього нав’язливого відчуття.

— Кава чи чай? – запитав він, ніби нічого не сталося.

— Чай, – відповіла вона і сіла за стіл.

Назар мовчки поставив перед нею чашку, потім взяв свою і сів навпроти.

Тиша між ними була не напруженою, а радше незрозумілою.

— Ти сьогодні працюєш? – запитала вона, обхоплюючи чашку пальцями.

— Так, з одинадцятої.

Вона кивнула, роблячи ковток.

— А ти?

— Пари о дев’ятій.

— Встигаєш?

Вона глянула на годинник.

— Ще маю час.

Знову пауза.

Назар відчував, що вони обидвоє не знають, як себе поводити. Це не була ситуація, яку можна просто забути.

І тут Аліна сказала щось, що змусило його серце пропустити удар.

— Я не хочу йти.

Вона вимовила це не голосно, але достатньо виразно, щоб він почув.

Його пальці стиснули чашку.

— Чому?

Вона задумливо повела плечима.

— Тут… затишно.

Він нічого не відповів.

Вона сама не знала, що хотіла цим сказати.

— Зазвичай ранки для мене жахливі, – додала вона після паузи. – Я прокидаюся, не виспавшись, йду в гуртожитську ванну, яка мене дратує, слухаю, як сусідка знову лається по телефону… А тут все якось… інакше.

Він дивився на неї, а потім відповів:

— Ти вперше за довгий час добре спала.

— Мабуть.

Вона зробила ще один ковток чаю, облизнула губи, а потім подивилася на нього поверх чашки.

— А ти?

— Що – я?

— Ти теж добре спав?

Це питання застало його зненацька.

Бо відповідь була очевидною.

Так. Він спав, як не спав уже дуже давно.

Він не пам’ятав, коли востаннє прокидався без цього постійного відчуття втоми, коли ніч була не просто кількома годинами дрімоти між змінами.