Глава 4

Півтора місяці потому

Назар намагався не думати про неї.

З того вечора, коли вони сиділи в машині після концерту, коли її холодні пальці торкнулися його руки, він зрозумів, що зайшов надто далеко.

Він більше не міг бути просто її другом, єдиний вихід – віддалитися.

Спочатку це було легко. Робота забирала майже весь його час. Зміни накладалися одна на одну, а коли й з’являлося кілька годин відпочинку, він навмисне завантажував себе чимось іншим: читав, бігав, повертався додому так пізно, що ледве доходив до ліжка.

Але потім вона почала писати.

Спочатку рідко – короткі повідомлення, які можна було проігнорувати або відповісти одним словом.

“Привіт! Як ти? Давно не бачилися.”

“Назаре, ти живий там?”

Він відповідав коротко.

“Зайнятий.”

“Робота.”

“Все ок.”

Вона писала частіше, і з кожним разом у її повідомленнях з’являлося більше невпевненості.

“Я зробила щось не так?”

“Якщо не хочеш спілкуватися – просто скажи.”

“Я сумую.”

Він читав ці слова і стискав телефон у руках, поки не біліли кісточки. Хотів написати щось більше. Хотів сказати, що це не її провина. Що він теж сумує. Що ці півтора місяці були для нього ще важчими, ніж для неї.

Але він не міг.

Тому знову відправляв коротку відповідь:

“Багато роботи.”

Того вечора, коли вона більше не написала, він вперше за весь цей час дозволив собі випити.

Кінець зміни завжди давав йому відчуття порожнечі.

Цього разу особливо.

Назар залишився на роботі довше за всіх – перевіряв щось, розмовляв із менеджером, хоча розмова була беззмістовною. Він просто не хотів виходити на вулицю.

Він знав, що його чекає. Холодне авто, порожня квартира. 

Коли він нарешті вийшов, на годиннику було без п’ятнадцяти дванадцять.

Біля його машини, закутавшись у пальто, обіймаючи себе руками стояла вона.

Його серце зробило різкий удар, ніби щось всередині нього похитнулося.

Вона виглядала втомленою. Її волосся було скуйовджене вітром, а очі…

Вона подивилася на нього так, ніби він завдав їй болю.

Її губи здригнулися.

— Я чекала.

Він підійшов ближче.

— Навіщо?

Вона вдихнула, ніби збиралася відповісти, але потім просто підняла плечі.

Він провів рукою по волоссю, роздратовано зітхнув.

— Аліно…

— Не треба, Назаре, — її голос тремтів. — Просто скажи, що я зробила не так.

Він відчув, як горло стислося.

— Ти нічого не зробила.

Її очі були блискучими від сліз, і Назар ледве міг витримати цей погляд.

— Поїхали додому. Пізно. 

— Я вже не встигну в гуртожиток. Відвези мене до одногрупниці будь ласка. Я попередила її.

Холодний вітер тягнувся вулицею, шарудячи листям.

Він відчув її запах. Відчув тепло, що виходило від її тіла.

І на секунду, лише на мить, він дозволив собі уявити, як це – просто обійняти її. Притиснути її до себе. Відчути, як вона ховає обличчя в його плече. Як стискає його руку у своїй. Він відкрив очі. Ізробив крок назад.

— Ми маємо їхати, Аліно.

Вони сіли в машину, Назар запустив двигун і кинув на неї швидкий погляд. Вона сиділа рівно, пальці стискали край пальта.

– Як ти? – запитав він, намагаючись зробити голос спокійним.
– Нормально, – відповіла вона, і йому здалося, що вона ледь помітно витерла сльозу тильним боком долоні. Він зробив вигляд, що не помітив.
– Як навчання?
– Втомлює, – коротко сказала вона, дивлячись у вікно. – Лягаю о другій, іноді третій ночі, а потім ще години дві просто лежу, не можу заснути.

Назар спіймав себе на тому, що уважно дивиться на неї. Вона виглядала ще більш виснаженою, ніж у його спогадах.

– Чому? – Він майже не почув власного голосу.
Вона пронизливо подивилася на нього, її очі блищали у темряві салону. Він чекав відповіді, але вона просто зітхнула, відвернулася у вікно і знизала плечима. Назар на секунду стиснув кермо сильніше, потім перевів погляд на дорогу.

– Як Павло? – Його питання прозвучало буденно, майже байдуже, хоча всередині все стиснулося у тривожний клубок. Вона ледве чутно видихнула:

– Не знаю… – Назар підняв брови, кинувши на неї погляд, але вона не дивилася на нього. – Він не дзвонить. Я теж перестала. – Її голос звучав порожньо, ніби ця фраза вже давно перестала викликати у ній емоції. Назар промовчав, чекаючи, але вона сама продовжила. – Я дещо побачила… – Вона різко обірвала речення і поклала руки на коліна, стискаючи пальці. – Не говори про нього.

Він кивнув, не дивлячись у її бік.

– Куди тебе відвезти?
– Вулиця Генерала Наумова, двадцять дев’ять.

Назар мовчки кивнув і натиснув на газ. Вони їхали мовчки. Вуличні ліхтарі рідкими плямами ковзали по її обличчю, щоразу відкриваючи нові деталі – темні круги під очима, стиснуті губи, маленьку складку між брів. Йому хотілося щось сказати, але він не міг. Вона виглядала відстороненою, ніби була тут лише фізично, а думками – десь у зовсім іншому місці. Дорога тягнулася нескінченно довго. Він більше не дивився на неї, зосередившись на русі, на світлофорах, на рідкісних перехожих, що поверталися додому. Але коли він під’їхав до її адреси і почав скидати швидкість, його погляд знову повернувся до неї, і тільки тоді він зрозумів, що вона спить. Дихання рівне, повіки злегка тремтять, ніби вона щось бачить у сні. Назар стиснув губи і ледь чутно вилаявся. Він не хотів її будити. Вона сама сказала, що майже не спить. Якби він її зараз розбудив, вона знову би не заснула до ранку. Назар натиснув на газ і розвернувся.

За двадцять хвилин він припаркував машину у дворі свого будинку на Дорогожичах. Вона прокинулася, коли він вимкнув двигун. Відкрила очі, кліпнула кілька разів, розгублено озирнулася.
– Де ми? – Вона сіла рівніше, подивилася на нього. Назар провів долонею по обличчю, прибираючи втому.
– Я тут живу.
– Що? – Її голос звучав здивовано, але не налякано.

– Ти спала, – він говорив спокійно, рівним голосом. – Я не знав, як розблокувати твій телефон, а будити тебе не хотів. Ти сама казала, що майже не спиш.

Вона провела рукою по волоссю, здається, все ще не до кінця розуміючи, що відбувається.

– Вранці я відвезу тебе в гуртожиток. Вчасно, до пар. Щоб ти не хвилювалася.

Вона на секунду затримала погляд на його очах, ніби намагалася зрозуміти, чи говорить він правду. А потім просто кивнула. Назар вимкнув фари і вийшов з машини. Аліна мовчки пішла за ним.
Вони піднялися сходами, і Назар відкрив двері своєї квартири.

Маленький передпокій, проста, але затишна однокімнатна квартира. Простора кухня, ліжко у кімнаті – єдине, що займало більшу частину простору. Назар кинув ключі на тумбу й почав роздягатися. Зняв куртку, розстебнув манжети сорочки, залишившись у простій чорній футболці.