Глава 3

Весна прийшла в місто непомітно. Ще вчора Київ був закутаний у зимову сірість, а сьогодні асфальт сяяв вологою після дощу, повітря пахло талим снігом і чимось новим, неминучим.

Назар стояв біля виходу з метро «Контрактова площа», кутаючись у куртку. Він знав, що Аліна запізниться — вона завжди запізнювалася на кілька хвилин, бо бігла після пар, довго шукала навушники або губила ключі в кишенях довгого пальта.

Вони вже місяць їздили разом додому на вихідні. Спочатку це здавалося просто зручністю — одна маршрутка, один напрямок, компанія, щоб не нудьгувати. Але тепер це стало чимось іншим. Назар не міг пояснити самому собі, чому щоразу чекав цієї п’ятниці.

— Назар!

Він почув її голос і обернувся.

Аліна бігла до нього, притримуючи поли довгого пальта, щоб не перечепитися. Вітер розвіював її волосся, щоки горіли від холоду.

— Знову запізнилася, — буркнув він, але усміхнувся.

— Традиція, — вона вдихнула холодне повітря, відкинула пасмо волосся назад.

— Ти виглядаєш втомленим, — раптом сказала вона.

— Таке життя, — Назар розправив плечі, ніби цим міг приховати втому.

— Це через роботу?

Вона нахилила голову.

— Я працюю багато, Аліно. Вечорами, вдень, коли є можливість.

— А коли ж ти відпочиваєш?

Назар хмикнув.

— Коли-небудь.

— Навіщо ти так викладаєшся?

Він на секунду змовчав, потім сказав:

— Бо мушу.

Вона уважно подивилася на нього, ніби намагалася зрозуміти щось більше.

— Через сім’ю?

Назар кивнув.

— Вони вже не молоді. Важко. Батькові потрібно лікування, а мама після операції. Сестра допомагає, але в неї своя сім’я, свої клопоти. Вона платила за моє навчання, тягнула мене, коли я тільки переїхав у Київ. Тепер моя черга.

Аліна розглянула свої пальці, стискаючи їх у рукавицях.

— Це правильно. Але важко.

— Важко — не означає неправильно.

Вона підняла на нього погляд.

— Так, всі комусь щось винні.

Вона хотіла ще щось сказати, але передумала.

— Ходімо, до Дніпра.

Вони сиділи на низькій бетонній стіні біля води, п’ючи гарячий чай з паперових стаканчиків.

Ніч поволі спускалася на Київ, а по той бік річки мерехтіли вогні.

— Знаєш, у мене теж таке відчуття, що я всім щось винна.

Назар повернувся до неї.

— Мамі?

Вона кивнула.

— Мама все життя працює. Вона не жила для себе ні дня. Іноді мені здається, що вона не знає, як це – жити для себе.

Вона зробила ковток чаю.

— Через батька?

— Так. Він… пив, він зраджував. Вона знала, я знала. Всі знали. Але мама залишалася.

Вона зітхнула.

— Я завжди думала, що коли виросту, то не буду такою. Що не дозволю собі такого життя. Але знаєш, я боюся. Боюся, що теж залишатимусь, коли треба піти.

Назар подивився на темну воду Дніпра.

— Ти не залишишся.

Вона ледь всміхнулася.

— Поки що не залишаюсь.

Кілька хвилин вони мовчали, насолоджуючись спокоєм, який давав їм цей момент.

— Що Павло? — тихо запитав Назар.

Очі Аліни потемніли.

— Я не знаю. Він… не пише так часто, як раніше. Не телефонує. Каже, що зайнятий.

Вона закусила губу.

— Я розумію, що йому нелегко. Він звик до іншого життя, а зараз нова країна, нові люди, навчання. Просто… раніше він хотів розповідати мені про все. А тепер… я перша пишу, я питаю, як він.

Назар не зводив з неї очей.

Він знав, що Павло не вчиться, як мав би. Його «зайнятість» була наповнена зовсім іншими речами – клуби, бари, компанії. Він сам неодноразово чув про це в телефонних розмовах.

— Може, це просто адаптація? — промовив Назар, хоч і не вірив у свої слова.

Аліна кивнула.

— Я теж так думаю. Просто потрібно трохи часу. Він звикне, і все стане, як раніше.

Назар стиснув губи.

Їй хотілося вірити в це.

І він не міг зруйнувати її віру.

Дорогою до концертного майданчика Назар помітив, як Аліна знову пожвавилася. Вона розповідала про свою улюблену пісню, про те, як давно мріяла побувати тут.

— Я знаю всі слова напам’ять! Тільки не смійся, якщо я буду підспівувати!

— Я не сміюсь, я заздрю.

— Чому?

— Бо ти так сильно щось любиш. Це круто.

Вона спинилася, уважно подивилася на нього.

— Ти ж теж щось любиш, правда?

Назар знизав плечима.

— Роботу. Сім’ю. Чай біля Дніпра.

Вона усміхнулася.

— Добрий список. Але треба ще щось. Щось своє.

Вони зайшли у зал, і Назар побачив, як її очі загорілися.

Концерт мав ось-ось початися. Зал наповнювався людьми, у повітрі вібрувала напруга очікування. Сцена заливалася м’яким світлом, а у колонках уже звучали перші акорди, ніби музиканти перевіряли звук.

Аліна стояла поруч, її очі блищали, мов у дитини перед Новим роком.

— Оце воно. — Вона підняла голову, вдихаючи повітря. — Ти відчуваєш?

— Що саме?

— Цю атмосферу. Як перед вибухом.

Назар подивився на неї. Вона вся світилася.

— Відчуваю, — пробурмотів він, хоча насправді відчував дещо інше.

Світло згасло, і зал завмер. А потім – різкий удар барабанів, рев гітари, світлові спалахи. Аліна зірвалася з місця, стрибнула разом з натовпом. Назар не зводив з неї очей.

Вона співала, розмахувала руками, волосся спадало на її плечі. Вона була іншою – не тією мовчазною дівчиною, яка задумливо дивилася на Дніпро, а живою, яскравою, такою, якою, мабуть, була колись, до всього, що з нею сталося.

На останній пісні вона несподівано схопила Назарову руку і потягнула його ближче до сцени.

— Назаре, давай ближче! Відчуй цей момент!

Він не встиг нічого відповісти – вона вже тягнула його вперед, сміялася, кричала щось у такт музиці. І Назар дозволив цьому моменту забрати його цілком.

Коли останній акорд стих, вони ще якийсь час стояли серед натовпу, що повільно розходився. Аліна перевела подих і повернулася до нього.