Глава 2

Рік тому

Назар стояв біля вікна своєї маленької зйомної квартири в Києві. Він працював офіціантом у популярному кафе в центрі, часто затримувався допізна, і його життя складалося з роботи, коротких снів і нескінченних розмов із клієнтами. Повертаючись додому після зміни, він зазвичай просто падав у ліжко, але цього вечора спати не хотілося.

Пам’ять знову повертала його в день, коли вони зустрілися в маршрутці. До цього Назар бачив Аліну тільки в рідному Чернігові – вона була дівчиною Павла, друга, який здавалося, мав усе. Але той випадковий момент у дорозі змінив усе. Вона сіла поруч, кивнула йому і легко усміхнулася, ніби це була найприродніша річ у світі.

— Назар? Ми ж з одного двору.

Він кивнув, відчуваючи дивну хвилю ностальгії. Чернігів залишився у минулому, а тут, у Києві, все було іншим. Але тепер вона була поруч. Вони говорили про місто, про її навчання, про його роботу. Здавалося, що це просто випадковий діалог, але Назар відчував щось інше. Тепло її голосу, легкість у словах – це було небезпечно.

З того моменту все змінилося. Вони бачилися частіше – то випадково перетиналися на зупинках, то разом поверталися додому, сидячи поруч у маршрутці. Назар намагався тримати дистанцію. Вона була з Павлом. Це був непорушний факт, який він собі повторював знову і знову. Але що більше вони спілкувалися, то складніше було стримувати себе.

Коли Павло поїхав на навчання за кордон, Назар був поруч. Він не планував цього – це сталося само собою. Вона дзвонила йому, коли їй було важко. Вони могли пити каву на ходу, просто мовчки сидіти на лавці після довгого дня, і він відчував, що ці моменти стають для нього надто важливими.

Він намагався виправдатися перед собою. Мовляв, це нормально – просто друзі, просто підтримка. Але в глибині душі він знав, що бреше собі.

Він бачив, як її очі змінювалися, коли вона говорила про Павла. Вона любила його, Назар не сумнівався. Але чи була вона щаслива? Він не був впевнений.

Того вечора, коли вона зателефонувала і просто мовчала в трубку, він зрозумів, що сталося щось важливе.

— Аліна? Що трапилося?

— Просто… — її голос здався чужим, тихим. — Можеш зустрітися?

Він не вагався. За пів години вони вже сиділи в нічному кафе, і вона виглядала розгубленою. Назар не питав, чому вона подзвонила саме йому, але відчував, що зараз це важливо. Щось змінилося між ними. Щось, що не можна було ігнорувати.

Вона сиділа, закутавшись у свій шарф, і розмішувала ложечкою чай, ніби шукаючи в ньому відповіді. Він мовчав, чекаючи, поки вона заговорить. Нарешті, вона підняла на нього очі.

— Ти коли-небудь відчував, що не знаєш, куди йти далі? — запитала вона тихо.

Назар уважно подивився на неї. Він добре знав це почуття. Він сам довгий час не знав, куди рухатися, і чи правильно він взагалі вибрав свій шлях. Він не вірив у випадкові зустрічі, але тепер вони сиділи тут, і це щось значило.

— Часто, — відповів він чесно. — Але іноді просто треба зробити крок, навіть якщо боїшся.

Аліна опустила погляд. Вона була схожа на людину, що втратила орієнтир, і Назарові захотілося простягнути руку, взяти її долоню. Але він не зробив цього.

— Ти ж знаєш, я не можу поговорити про це з Павлом, — додала вона після паузи.

Назар стиснув щелепи. Він знав. Він це відчував. Він був тим, хто поруч, але не тим, кого вона обрала. І від цього ставало нестерпно боляче.

— Я розумію, — сказав він. — Але я тут. Завжди.

Вона зітхнула і кивнула. Він бачив у її очах подяку, змішану з втомою. Вони сиділи мовчки, дозволяючи часу просто текти. А Назар знав: цього вечора між ними щось змінилося назавжди.

Назар не одразу зрозумів, як сильно вона увійшла в його життя. Здавалося, все відбувалося поступово, ненав’язливо. Випадкові зустрічі, короткі розмови, довгі мовчазні погляди. Він ніколи не думав, що може так сильно прив’язатися до когось, кого насправді не мав права любити.

Тієї осені вони домовилися їздити додому разом маршруткою. Це стало їхньою маленькою традицією – час, коли можна було поговорити, не відволікаючись ні на що. Назар не любив довгі поїздки, але ці хвилини поруч з Аліною були іншими. Вона могла жартувати про дрібниці, скаржитися на викладачів, мріяти про далекі країни, а він просто слухав. Йому було добре поруч із нею.

А потім одного разу, коли вони зустрілися біля вокзалу у Чернігові, Аліна здивовано підняла брови:

— Ти що, на машині?

Назар знизав плечима. Авто було не новим, але в гарному стані – просторим, доглянутим. Він давно планував придбати машину, щоб швидше добиратися до роботи, і коли випала можливість, не вагався.

— Так вийшло, — відповів він невимушено. — Підвезти?

Вона кивнула, сідаючи всередину. Так він дізнався, де її гуртожиток. А наступної п’ятниці, коли настав час їхати додому, він вже чекав на неї біля входу.

— Ти що, мене викрасти вирішив? — засміялася вона, побачивши його.

— Ні, просто вирішив заощадити тобі час, — відповів він, відчиняючи двері. Вона нічого не сказала, тільки сіла на переднє сидіння й глянула на нього. Він знав, що вона розуміє.

Одного разу пізно вночі її дзвінок розбудив його. Назар подивився на екран телефону: 23:30. Він підняв слухавку, відчуваючи дивне хвилювання.

— Назар… вибач, що так пізно. Можеш приїхати? Я… я застрягла на іншому кінці міста. Таксі не їде, а гуртожиток зачиняється о дванадцятій.

— Де ти? — він уже натягував куртку.

— Я… — вона вагалася. — На вечірці. Подруги привели мене сюди, але вони не хочуть їхати, а я… я не можу залишитися.

— Виходь. Я вже їду.

Він приїхав через двадцять хвилин. Вона стояла біля під’їзду старого будинку, закутавшись у свою куртку, і виглядала розгубленою.

— Що трапилося? — запитав він, коли вона сіла у машину.

Аліна довго мовчала, ніби зважуючи, що сказати. Вона дивилася у вікно, а її пальці несвідомо крутили ремінець на сумці. Нарешті вона зітхнула.