Глава 1

Сніг йде. Великими пухнастими пластівцями, що м’яко опускаються на мокрий асфальт, тануть, змішуються з калюжами. Вечірнє світло ліхтарів створює ефект чарівної завіси, крізь яку видно самотніх перехожих, що поспіхом біжать у своїх справах.

Аліна стоїть біля вікна гуртожитку, притискаючи до себе старий плед. В кімнаті холодно. Опалення ввімкнули тиждень тому, але батареї ледь теплі. Вона не зважає. Дивиться на сніг і чомусь згадує про нього. Про людину, яка була поруч у потрібний момент, хоч і ніколи не була її.

Телефон лежить на столі, підсвічуючи темряву екраном із відкритим вікном чату. Вона вже кілька хвилин тримає пальці над клавіатурою, вагаючись, чи варто писати.

Його не було в її житті вже давно. Після того, як вона розійшлася з Павлом, їхні дороги розійшлися автоматично. Їй не було сенсу спілкуватися з його друзями. Але Назар – інший. Він ніколи не був просто другом Павла. Він був її другом теж.

Чомусь саме зараз, у цей зимовий вечір, вона подумала про нього. І захотіла написати. Просто так. Без особливих причин, без пояснень.

«Сніг йде. З першим снігом».

Вона натискає «надіслати» і кладе телефон назад на стіл. В голові одразу з’являються сумніви. Чи варто було це робити? Чи не виглядає це дивно? Чи не здасться він, що це привід для розмови? Але вже пізно – повідомлення відправлено.

Назар сидів на дивані у своїй квартирі, тримаючи в руках кухоль з кавою, яка вже давно охолола. День видався важким, і він нарешті дозволив собі вимкнути мозок, вмикаючи якусь безглузду передачу на фоні. Телефон, що лежав на столі, раптом здригнувся від вхідного повідомлення.

Він не одразу взяв його в руки. Зазвичай у цей час писали колеги або хтось із рідних. Але коли погляд вихопив ім’я відправника, Назар ніби забув, як дихати.

Аліна.

Він провів язиком по сухих губах і відкрив повідомлення. «Сніг йде. З першим снігом».

Здавалося б, нічого особливого. Але серце пропустило удар. Пальці самі стиснули телефон так сильно, що побіліли кісточки.

Вона написала.

Після всього, що було. Після того, як він змушував себе забути. Після того, як не знаходив слів, щоб хоч раз з нею заговорити, бо не знав, чи це взагалі ще можливо.

Відповідати? Не відповідати?

Йому хотілося відмахнутися, не звертати уваги. Бути холодним. Бути байдужим. Але не міг.

«З першим снігом, мала. Як ти?».

Пальці швидко набрали текст, і перш ніж він встиг подумати, повідомлення було відправлено.

Аліна посміхається, хоч сама того не усвідомлює. Тепло розливається десь всередині. Він пам’ятає її, він не забув. І він відповів.

Вона вагається, що написати далі. Чи не буде це виглядати нав’язливо? Але з іншого боку, він відповів відразу. Можливо, він теж колись про неї згадував?

«Нормально. Навчаюся, як завжди. А ти?», – її пальці швидко друкують текст, і перш ніж вона встигає змінити думку, повідомлення відправляється.

Назар довго дивився на екран. «Навчаюся». Він майже бачив її, як вона сидить у своїй кімнаті, напевно, з цим своїм старим пледом, який любила ще тоді. Як, можливо, все ще креслить до світанку, як і раніше.

Він глибоко вдихнув і повільно набрав відповідь.

«Живу. Працюю. Не сплю». Коротко. Беземоційно. Він не збирався робити цю розмову легкою.

Аліна подивилася на екран. Здавалося, що відповідь була… відстороненою? Немовби його це не хвилювало. Немовби він просто ввічливо підтримував розмову.

Вона набирає: «Ти зайнятий?» і майже одразу шкодує про це. Але відступати пізно.

Кілька хвилин нічого. Вона вже вирішує, що це була помилка, як телефон здригається.

«Ні. Можемо поговорити».

Серце ніби стискається. Що це означає? Чи хоче він дійсно поговорити? Чи просто не відмовляє з ввічливості?

А Назар тим часом дивиться на екран і відчуває, як груди стискає важкість. Йому було потрібно всього одне повідомлення, щоб знову все згадати. Її голос. Її сміх. Те, як він колись думав, що зможе змиритися з тим, що вона була з Павлом.

Але він більше не був впевнений, що це правда.